Зіронька-Світлячок та Місячне Накривальце

У глибокому-глибокому лісі, де смереки сягали неба, а стежки були м’які, наче мох, жило маленьке світло. Воно не було ані зіркою, ані світлячком – просто теплий сяючий клубочок, який дуже любив гріти чужі лапки. Звали його Зіронька-Світлячок. Воно жило в дуплі старої верби і щоночі вилітало на галявину, щоб освітлювати дорогу кожному, хто губився. Одного разу Зіронька почула, як під кущем хтось плаче. То було маленьке зайченя Пиріжок. Воно загубило маму, бо побігло за найгарнішим метеликом, аж поки сонце сіло. — Не плач, — сказала Зіронька, тихенько сідаючи на носик зайченяті. — Ходімо, я проведу тебе додому. Я свічу дорогу! Але ліс уночі зовсім не такий, як удень. Кущі стали колючими, коріння – хитрим, а з-під каміння дивилися чиїсь очі. Зіронька світила все яскравіше, але сама почала втомлюватися. Її промінчики ставали дедалі тьмянішими. Раптом вони почули шурхіт. Це був їжачок Колючка, який поспішав до нори. — Зіронько, ти така бліда! — здивувався їжак. — Що сталося? — Я віддаю своє світло зайченяті, щоб воно не боялося, — прошепотіла Зіронька. — Але мені, здається, скоро не вистачить сил. — А я знаю, що робити! — сказав їжачок. — Я знаю, де ростуть Місячні Квіти. Якщо їхній пилок посипати на твою голівку, ти засяєш, як сто світлячків разом! Вони пішли втрьох: зайченя Пиріжок, їжачок Колючка і ледь жива Зіронька. Ліс ставав усе густішим. Раптом назустріч вийшло велике пухнасте совеня Соня, яке теж заблукало, шукаючи найсмачніший жолудь. — Я теж хочу допомогти, — сказало совеня. — Я вмію літати безшумно. Я знайду квіти за дві хвилини! І Соня злетіла вгору. Вона летіла над верхівками дерев і побачила галявину, на якій росли сріблясті дзвіночки. Вони світилися м’яким місячним світлом. Совеня взяло в дзьобик найбільшу квітку, принесло її і, обережно труснуло, посипало Зіроньку пилком. І тут сталося диво! Зіронька спалахнула таким яскравим світлом, що вся галявина стала ясною, як удень. Зайченя радісно підстрибнуло: — Я бачу свій дім! Он він, за тим горіхом! Але зайченя побігло не саме. Воно взяло за лапку їжачка, а їжачок запросив совеня Соню до своєї нори пити чай із м’ятою. А Зіронька, яка тепер світила ще яскравіше, освітлювала їм шлях, поки вони не дісталися до затишної оселі. Коли зайченя нарешті обійняло маму, воно сказало: — Матусю, я зустрів справжніх друзів. Вони не покинули мене в темряві. А мама-зайчиха погладила його по вушках і відповіла: — Це найбільший скарб, Пиріжку. Світло, яке ділиться з іншими, не згасає, а стає ще сильнішим. Зіронька-Світлячок усміхнулася й полетіла додому, але вже не сама. Поруч із нею летіло совеня Соня, а внизу біг їжачок, який ніс у колючках гостинці для нових друзів. І відтоді, якщо ви коли-небудь загубитеся вночі, не лякайтеся. Придивіться: може, ви побачите маленьку Зіроньку, що світить, мов сто світлячків, а поруч — пухнасте совеня та колючого їжачка, які завжди готові показати дорогу додому.