Як звірі Огоньку дім шукали

У глибокому-глибокому лісі, де смереки сягають неба, а мох м’якший за подушку, жили собі троє друзів: лисеня Рудик, їжачок Колючка та зайчик Стрибун. Вони бавилися щодня, бігали по стежках, збирали гриби та сперечалися, чий хвіст гарніший. А надвечір, коли сонце ховалося за обрій, вони сідали на старому пеньку й дивилися, як на небі загораються зорі. Одного разу, коли вже сутеніло, з неба впала маленька золота іскорка. Вона впала просто в кущ калини й тихо-тихо заплакала. — Ой! — скрикнув Стрибун. — Хто там плаче? Друзі підбігли до куща й побачили крихітне сонечко, не більше за лісовий горішок. Воно тремтіло й світило тьмяно-тьмяно, наче ліхтарик, що от-от згасне. — Ти хто? — спитало лисеня, нахиляючи голову. — Я Огоньок, — прошепотіла іскорка. — Я летів додому, до свого братика Місяця, та вітер збив мене з дороги. Тепер я загубився, і мені дуже сумно. Їжачок Колючка зітхнув: — А де твій дім? — Там, — Огоньок показав угору, на темне небо. — Серед зірок. Але без допомоги я не зможу повернутися. Я надто малий і слабкий. Друзі замислилися. Лисеня Рудик почухав за вухом, зайчик Стрибун затоптався на місці, а їжачок насупився. — А що нам світить удома? — раптом спитав Стрибун. — У мене в нірці темно-темно. Я так боюся спати без світла! — І в мене темно, — зізналося лисеня. — І в мене, — тихо додав їжачок. Тоді Рудик підняв голову й сказав: — Слухай, Огоньку! А якщо ми не зможемо донести тебе до неба, то, може, ти поживеш у нашому лісі? Світитимеш нам у нірках, коли темно. Ми будемо дбати про тебе, годувати росинкою, гріти листочками! Огоньок здивувався: — Але ж я свічу так слабо. Від мене мало користі. — Байдуже! — вигукнув Стрибун. — Ти ж наш друг. Хіба друзів міряють користю? Друзів люблять просто так! Їжачок Колючка кивнув і обережно взяв Огонька в долоньки, щоб не вколоти голками. — Ходімо до мене в нірку, — сказав він. — Там затишно і не дме. Усю ніч звірі не змикали очей. Вони поклали Огонька на м’яке ложе з сухого моху, напоїли його дощовою водою і розповідали йому казки. Огоньок слухав, і його світло ставало все яскравішим — не тому, що він набрався сили, а тому, що йому було тепло від любові. А на ранок сталося диво. Огоньок більше не був крихітним. Він сяяв так ясно, що нірка їжачка стала схожа на сонячну кімнату. — Дякую вам! — промовив Огоньок щасливо. — Ви подарували мені дім. Тепер я зрозумів: дім не там, де народився, а там, де тебе люблять і чекають. З того часу Огоньок оселився в лісі. Удень він спав у дуплі старого дуба, а вночі освітлював стежки для звірят. Коли комусь ставало страшно чи сумно, він прилітав і казав: — Не бійся! Я тут. А ще кажуть, що іноді, коли на небі з’являвся молодий місяць, Огоньок піднімався на верхівку найвищої смереки й перемовлявся зі своїм братиком. Вони світи одне одному, і їхнє світло з’єднувалося золотим містком — правда, лише тим, хто вірить у дива, пощастило його бачити.