Зіронька-Хмаринка та Ліхтарик Їжачка

В одному лісі, де сосни сягали неба, а роса на світанку виблискувала, наче дрібні діаманти, жило диво-дерево — старезний Дуб. Він був такий великий, що в його дуплі могло б уміститися ціле лісове озерце. А на самісінькій верхівці Дуба жила маленька Зіронька. Так-так, справжня Зіронька! Вона не падала з неба, як інші, а просто одного разу заплуталася промінчиком у дубовому листі та й залишилася там. Вдень вона спала, вкрита м'яким листям, а вночі прокидалася — її жовтогаряче світло м'яко освітлювало галявину, і всі лісові звірята збиралися під Дубом, щоб слухати її дзвінкі казки. Та одного вечора Зіронька прокинулась і відчула… смуток. Її промінчики тьмяно мерехтіли, наче свічка, що ось-ось загасне. — Що з тобою, Зіронько? — спитав Їжачок, який прикотився першим. — Я… я не знаю, — зітхнула вона. — Я дивлюся вниз, на землю, і бачу, як маленькі жучки ховаються в темряві. Як кротенята бояться виходити з нірок. Як зайченя плаче, бо загубило морквинку. А я тут, високо, і не можу їм допомогти. Мені здається, що я свічу недостатньо яскраво. Їжачок замислився, почухав голку за вухом. — А я знаю, що треба! — радісно вигукнув він. — Чекай тут! І Їжачок покотився в гущавину лісу. Він біг через струмок, перестрибував через коріння, шурхотів у сухому листі, поки не дістався до своєї хатинки. Там, на поличці, лежав його найдорожчий скарб — маленький Ліхтарик. Він був не простий, а чарівний: його скло робило будь-яке світло теплим і лагідним, як мамині долоні. Їжачок схопив Ліхтарик, обережно притис до колючок і помчав назад до Дуба. — Ось! — запхкав він, піднімаючись по гілках. — Візьми, Зіронько. Посвіти через нього! Зіронька здивувалася, але послухалась. Вона спрямувала свій промінь крізь чарівне скло… І — диво! Внизу, на галявині, замість яскравого сліпучого світла розлилося тепле, м'яке мерехтіння, схоже на вечірню колискову. Воно не сліпило, а ніби обіймало. Кротенята визирнули з нірок і засміялися. Зайченя знайшло свою морквинку — бо в цьому світлі все було видно, але водночас воно не лякало. Жуки виповзли з-під листя і вбрали свої панцирі у золотаві відблиски. Навіть старий Борсук вийшов подрімати під Дубом, бо йому стало затишно. А Зіронька раптом відчула, як її серце наповнюється теплом. Вона зрозуміла: щоб бути щасливою, не обов'язково світити яскравіше за всіх. Іноді достатньо зробити своє світло добрішим. — Дякую тобі, Їжачку, — прошепотіла вона. — Та завжди будь ласка, — усміхнувся Їжачок. — А хочеш, я подарую тобі цей Ліхтарик? Він мені більше не потрібен. Я ж і так увесь колючий, як маленьке сонечко! Відтоді Зіронька щоночі світила через чарівний Ліхтарик. Вона більше ніколи не сумувала, бо знала: справжня сила не в тому, щоб бути найяскравішою, а в тому, щоб дарувати світло, яке гріє серця інших. А Їжачок щоранку виходив на галявину, дивився на Дуб і пишався. Бо найбільше щастя — не мати скарб, а поділитися ним з тим, кому він потрібен.