Як Мишеня Енчик збирало тепло

У глибокому-глибокому лісі, де ялинки сягають неба, а стежки в'ються, наче м'які стрічки, жило собі маленьке мишеня на ім'я Енчик. Воно мало сіру шубку, рожеві лапки і допитливі оченята, які бачили все-все на світі. Енчик жив у затишній нірці під великим дубом. Восени він завжди готувався до зими: сушив грибочки, збирав зернятка і встеляв свою нірку м'яким листям. Але цього року сталося лихо. Дмухнув холодний вітер, і в ліс прийшла така люта зима, що навіть старі ворони, які бачили всяке, лише здивовано каркали та ховали дзьоби в крила. Одного ранку Енчик визирнув з нірки й очам своїм не повірив: сніг засипав усе навкруги, а мороз малював на вікнах-бурульках химерні візерунки. Мишеня затремтіло. — Ой-ой-ой, — простогнало воно, — як же холодно! Треба щось робити! І Енчик вирішив піти до мудрої Сови, що жила на найвищій ялині. Сова вважалася найрозумнішою в лісі, бо носила окуляри з кришталевих крапель і знала відповіді на всі запитання. — Шановна Сово, — запищав Енчик, стрибаючи з лапки на лапку, щоб зігрітися. — Зима така холодна, що я не можу зігрітися! Що мені робити? Сова поправила окуляри, повільно покліпала великими жовтими очима і промовила: — У лісі є чарівна річ — тепле слово. Воно гріє краще за будь-яку піч. Але щоб його знайти, треба пройти через Крижане поле, Холодний струмок і Замерзлий Гай. Енчик злякався, але дуже хотів зігрітися. Він вклав у торбинку шматочок сиру, поправив свій червоний шарфик і рушив у дорогу. Крижане поле було слизьке, мов дзеркало. Енчик ковзав, падав, підводився і йшов далі. Раптом він почув тихий плач. Під крижаною брилою сиділо Зайченя, яке загубило свою теплу рукавичку. — Не плач, — сказав Енчик, зупиняючись. — Ходімо зі мною, разом веселіше. І зненацька мишеня відчуло, як у грудях стало трошки тепліше. Воно здивувалося, але пішов далі, тримаючи Зайченя за лапку. Біля Холодного струмка вони побачили Білочку, яка тремтіла під кущем. — Я впустила свої горішки в ополонку, — жалібно промовила вона. — Тепер не маю що їсти взимку. — Ми допоможемо тобі, — дружно сказали Енчик і Зайченя. Вони зібрали гілочки, зробили з них місток, і Енчик сміливо перебіг на інший бік. Там, під кущем, він знайшов горішки і повернув їх Білочці. Тепер у Енчика в грудях стало аж зовсім тепло. Але він ще не знайшов теплого слова. У Замерзлому Гаю сиділа маленька Їжачиха. Вона плакала, бо її колючки вкрилися інеєм, і їй було дуже холодно. — Я не можу зігрітися, — схлипувала вона. — Мій колючий кожушок став зовсім крижаним. Енчик підійшов, зняв свій червоний шарфик і зав'язав його навколо Їжачихи. — Тримайся, — сказав він. — Ми поруч, і все буде добре. І тут сталося диво! Від тепла Енчикового серця шарфик почав світитися м'яким сяйвом. Іній на колючках Їжачихи розтанув, і навколо стало так тепло, що навіть сніг під їхніми лапками почав трошки танути. — Я зрозумів! — закричав Енчик і підстрибнув від радості. — Тепле слово — це не чарівне закляття! Це коли ти дбаєш про інших. Коли ти допомагаєш, ділишся, підтримуєш — твоє серце стає теплим. І це тепло зігріває всіх навколо! Звірята обнялися, і їм стало так затишно, що вони навіть забули про мороз. Ен