Жив собі в лісі на узліссі зайчик на ім’я Степанко. Він був дуже допитливий і мав величезні вуха, які завжди чули найцікавіші новини. Але найбільше Степанко любив дивитися вночі на небо. Йому здавалося, що зірки — це маленькі ліхтарики, які хтось розвісив, щоб лісові звірята не боялися темряви. Одного вечора Степанко сидів на пеньку й рахував зірки. Раптом одна з них — найяскравіша, срібляста — почала хитатися, мов хотіла впасти. Зайчик навіть вухами прикрився: «Ой, зараз впаде!» І справді — зірочка зірвалася з неба й шубовснула прямісінько в калюжу біля старого дуба. — Ой-ой-ой! — запищала зірочка. — Я загубила свій блиск! Степанко підбіг до калюжі. Зірочка була мокра, сумна й ледь мерехтіла, мов старенький світлячок. — Не плач! — сказав зайчик. — Я допоможу тобі повернутися на небо. Але спочатку треба висушити твої промінчики. Він зняв свою пухнасту шапочку (яку носив, бо вуха мерзли) і обережно витер зірочку. Але вона все одно не світила. — Мабуть, треба, щоб хтось добрий на тебе подивився, — задумався Степанко. — Я чув, що щирість і тепло можуть розпалити навіть згаслу зірку. Побіг зайчик до Білочки-Горішниці. Білочка якраз сушила гриби на гілці. — Білочко, поглянь на зірочку! Може, твій сміх її розбудить? Білочка застрибала, закрутила хвостиком і захихотіла: — Ха-ха-ха! Яка ти мокра, зіронько! Але гарна! Зірочка тьмяно блимнула, але не засяяла. Тоді Степанко побіг до Вовчика-Хитрунчика. Вовчик саме вчився зав’язувати шнурки. — Вовчику, ану посміхнися до зірки! — попросив зайчик. Вовчик насупився, бо він був серйозний, але потім глянув на мокру зірочку й усміхнувся: — Ти схожа на сніжинку, яка заблукала! Зірочка засвітилася яскравіше — вже було видно, що вона срібляста. — Ще трішки! — зрадів Степанко. Вони побігли до Мудрої Сови, яка сиділа на дубі й читала книжку при місячному світлі. — Сово, скажи зірочці щось хороше! — попросили звірята. Сова склала крила, подивилася на зірочку й мовила: — Ти — часточка неба. Навіть у калюжі ти залишаєшся зіркою. І тут сталося диво! Зірочка спалахнула таким сяйвом, що в лісі стало ясно, наче вдень. Вона весело засміялася: — Дякую вам, друзі! Я згадала, як світити! Це ви мені допомогли! Степанко підстрибнув, схопив зірочку лапками й підкинув угору. Зірочка злетіла в небо, закружляла й стала на своє місце. Відтоді вона світить яскравіше за всіх. А Степанко зрозумів: іноді, щоб запалити чиюсь зірку, достатньо простого тепла, доброго слова і дружньої усмішки. Бо кожен може стати чарівником — просто треба бути поруч.
Щоб допомогти іншому засяяти, достатньо щирого тепла, доброго слова і краплини уваги. Справжнє світло народжується з дружби.