Зайчик Рудик і Чарівний Світлячок

У глибокому лісі, де сосни сягали неба, а мох під ногами був м’яким, як велетенська ковдра, жив маленький зайчик на ім’я Рудик. Він мав золотаво-руду шубку, пухнастий хвостик і дуже добре серце. Але була у Рудика одна вада: він страшенно боявся темряви. Кожного вечора, коли сонце ховалося за обрій, зайчик забивався в свою нірку і затуляв очі лапками. Йому здавалося, що в темряві живуть страшні чудовиська — з гострими зубами, кігтями і очима, що світяться у пітьмі. — Темрява погана і небезпечна! — шепотів Рудик своїй мамі. — Темрява просто тиха, — відповідала мама. — Але якщо ти боїшся, візьми з собою трошки світла в серці. Рудик не розумів, що це значить. Як можна взяти світло в серце? Одного вечора зайчик загулявся далеко від дому. Він збирав суниці на галявині і не помітив, як сонце пірнуло за ліс. Раптом усе навколо почало синіти, а потім чорніти. Зірки боязко з’явилися на небі, але їхнє світло було надто далеко. Рудик затремтів. Дорога додому зникла у темряві, ніби її проковтнув величезний звір. Зайчик сів під кущем і заплакав. — Ой-ой-ой! Що ж мені робити? — хлипав він. Раптом він почув тоненький дзвінкий голосочок: — Чому ти плачеш, маленький зайчику? Рудик підвів голову і побачив, як до нього летить дивна комаха. Вона мала крильця, схожі на місячне сяйво, а на кінчику її животика горів маленький, але дуже теплий вогник. — Ти хто? — здивувався Рудик. — Я Світлячок, — відповіла комаха. — Мене звати Осяйко. Я допомагаю тим, хто заблукав у темряві. — Але я боюся темряви! Вона така страшна і велика! — зізнався зайчик. Осяйко лагідно всміхнувся — якби вміли всміхатися світлячки — і сказав: — Давай я проведу тебе додому. А ти не бійся, я світитиму дорогу. І вони рушили. Осяйко летів попереду, а зайчик стрибав слідом, тримаючись за його тепле світло. Дорога йшла через кущі, повз струмок і старий дуб. Раптом вони почули тихеньке цвірінькання. Під кущем лежало маленьке пташеня, яке випало з гнізда і не могло злетіти. — Ой, бідолашко! — зітхнув Рудик. — Тут темно і страшно, і воно, мабуть, замерзне. — А ти можеш йому допомогти, — сказав Осяйко. — Світло не тільки світить. Воно ще й гріє. Зайчик обережно взяв пташеня в лапки, притулив до своєї грудки і подув на нього теплим диханням. Пташеня перестало тремтіти і затишно заплющило очі. — Знаєш, — мовив Осяйко, — я бачу, що у твоєму серці вже з’явилося світло. Воно маленьке, але воно є. Вони пішли далі. Незабаром вони побачили їжачка, який стояв біля дороги і розгублено крутив головою. — Що трапилося? — спитав Рудик. — Я загубив свій кошик з яблуками, — засмучено сказав їжачок. — Тепер у темряві я його ніколи не знайду. Рудик глянув навколо. Світло від Осяйка падало на траву, і зайчик помітив під кущем щось кругле і червоне. — Ось твій кошик! — вигукнув він і штовхнув його до їжачка. — Тримай! Їжачок подякував і швидко покотився додому. Ішли вони, ішли, і раптом Рудик пом