Як Кротик Сонце шукав

У глибокій-глибокій норі, під старезним дубом, жив собі Кротик. Він був працьовитий і добрий, але жив у повній темряві. Світло в його оселю ніколи не заглядало, бо Кротик боявся його. Боявся, що воно засліпить його оченята, обпече лапки, які звикли до прохолодної землі. Хоч інколи, коли він спав, йому снилося диво: жовте, лагідне, тепле. Воно освітлювало його нірку, і Кротикові ставало так радісно, що він прокидався з усмішкою. Але, розплющивши очі, він бачив лише чорну стелю своєї нори і зітхав. — Що ти там зітхаєш, сусіде? — спитав якось Їжачок, який проходив повз нору із сухим листочком на спині. — Я чув від старого борсука, що нагорі є таке диво — Сонце. Воно дає тепло та радість усім. Але я ніколи його не бачив, — сумно мовив Кротик. — То виходь, подивись! — засміявся Їжачок. — Воно просто над нами! Кротик висунув носика з нори, але відразу задкував назад, затуляючись лапкою. — Воно дуже яскраве! — простогнав він. — Я не можу! Я завжди живу в темряві, воно стане моїм ворогом. Їжачок почухав колючки і пішов собі, але Кротикові слова запали йому в голову. Наступного дня він зустрів Білочку, яка стрибала з гілки на гілку. — Білочко, у нас у лісі сумний Кротик. Він живе під землею і боїться Сонечка. А без Сонечка йому сумно. — А давай ми йому допоможемо! — стрепенула хвостиком Білочка. — Я знаю, що треба робити! Сонце можна принести! Вона поскакала на галявину, де росла висока-висока травичка. Білочка зібрала цілу жменю янтарних камінців, які валялися біля струмка. Вони були прозорі, наче мед, і сяяли на сонці так, що аж очі сліпило. — Ось! — вона прибігла до нори Кротика. — Я принесла тобі шматочок Сонця! Кротик обережно визирнув з-за дверей. Білочка поклала камінчик на землю. Він випромінював м'яке світло. — Ой! Яке гарне! — здивувався Кротик. — Воно не пече, воно сяє! — Це тільки маленька крихітка, — засміялася Білочка. — Уявіть, яке велике Сонце там, нагорі! Але крихітки можна зібрати, і тоді твоя нірка стане світлою. Кротик обережно, тремтячою лапкою, погладив камінчик. Він був теплий! Кротик узяв його і приніс до своєї нори. Тепер у його оселі з'явилося маленьке віконце, що світилося зсередини. Наступного ранку Їжачок знову проходив повз нору. — Ну що, Кротику, сподобалось Сонце, яке Білочка принесла? — Дуже! — радісно відповів Кротик. — Я тепер знаю, яке воно на дотик — тепле й ніжне. Але там, нагорі, воно, мабуть, таке величезне, що мої очі не впораються. — А ти не дивись на нього одразу, — порадила мудра Сова, яка сиділа на дубі. — Можна подивитися крізь камінчик. Він захистить твої оченята. Кротик вийшов із нори, тримаючи перед собою янтарний камінчик, наче парасольку. Він обережно виглянув із-за нього. Сонце було велике-превелике, золоте, воно заливало світлом усе навколо: і травичку, і квіти, і річку. Кротик заплющив очі, але тепло лоскотало його носія. Він відчув, як сонячні промінчики гладять його по спині, як гріють вушка. — Воно добре! — прошепотів Кротик. — Воно не кусається, воно обіймає! Він повернувся додому, але тепер не зачиняв двері. На столі в нього лежав чарівний камінчик, а крізь отвір у стелі пробивався тоненький промінчик справжнього сонечка. Кротик зрозумів, що страх зника