Зіронька та Сонячний Промінчик

У високому небі, поміж пухнастих хмар, жила маленька Зіронька. Вона була ще зовсім юною, тому світила несміливо, ледь-ледь, мов крізь серпанок. Удень Зіронька ховалася за спиною великого Сонця, а вночі виглядала з-за обрію і з цікавістю роздивлялася землю. Їй дуже подобалося спостерігати за дітьми, які гралися у дворах, бігали босоніж по траві та запускали в небо паперових зміїв. Але одного вечора Зіронька засумувала. Вона побачила, як унизу, на ґанку старенької хати, сидить дівчинка Оленка. Оленка дивилася на небо і тихенько плакала. — Чому ти плачеш? — запитала Зіронька, хоча знала, що дівчинка її не почує. — Я загубила свою улюблену стрічечку, — прошепотіла Оленка. — Вона була така гарна, блакитна, як весняне небо. Мама подарувала мені її на день народження. Я хотіла завтра одягнути її до школи, але вона зникла. Зіроньці стало дуже шкода дівчинку. Вона захотіла допомогти, але як? Вона ж маленька, і вміє лише тихо мерехтіти. Тоді Зіронька покликала свого друга — Сонячного Промінчика. Він щоночі відпочивав у хмаринці, набираючись сил, щоб уранці знову зігрівати землю. — Промінчику, — звернулася Зіронька, — ти такий швидкий і вмієш проникати всюди. Допоможи Оленці знайти її стрічечку! Сонячний Промінчик здивувався, адже зазвичай він працював удень. Але він був добрим і чуйним, тому одразу погодився. — Добре, — сказав він. — Я подивлюся. І Промінчик ковзнув донизу, м’яко торкаючись дахів, дерев і доріжок. Він зазирнув під ґанок, у шпаринки паркану, навіть у собачу будку, де спав кумедний песик Бровко. Але стрічечки ніде не було. — Не знайшов, — зітхнув Промінчик, повертаючись до Зіроньки. — Може, її вітер забрав? Зіронька замислилася. Аж раптом вона згадала, що бачила сьогодні вранці, як вітер грався з чимось блакитним біля річки. — Промінчику, — вигукнула вона, — а давай попросимо Вітерця допомогти! Він знає всі таємниці! Сонячний Промінчик послухався. Він полетів до Вітерця, який дрімав серед високих трав, і тихенько торкнувся його. — Вітерцю, прокидайся! — покликав він. — Допоможи нам, будь ласка. Там дівчинка Оленка плаче, бо загубила свою стрічечку. Вітерець розплющив очі, потягнувся і всміхнувся. — Я бачив її! — сказав він. — Вона зачепилася за гілку старої верби, що схилилася над водою. Ходімо, я покажу! І Вітерець помчав уперед, а Сонячний Промінчик — за ним. Вони дісталися до верби, і Промінчик побачив блакитну стрічечку, яка майоріла на тоненькій гілочці. Вона була така гарна, що здавалося, ніби з неї зроблено маленький шматочок неба. — Я не можу її зняти, — засмутився Промінчик. — Я ж лише світло. Але тут Вітерець весело засміявся і дмухнув на гілочку. Стрічечка зірвалася, покрутилася в повітрі й опустилася просто на ґанок, біля ніг Оленки. Дівчинка нахилилася, підняла стрічечку і радісно скрикнула: — Вона знайшлася! Ой, дякую тобі, небо! Вона притисла стрічечку до серця і подивилася вгору. А Зіронька від хвилювання засяяла так яскраво, що навіть Оленка помітила її. — Дивись, — прошепотіла дівчинка, — яка гарна зірочка! Мабуть, це вона допомогла мені. Зіроньці стало так тепло на душі, що вона зрозуміла: найбільше щастя — не світити яскравіше за всіх, а допомагати тим, хто цього потребує. Відтоді вона завжди уважно слухала, чи не плаче хтось унизу, і разом зі своїми друзями — Сонячним Промінчиком і Вітерцем — творила маленькі добрі дива. А Оленка наступного ранку пішла до школи з блакитною стрічечкою у волоссі. Вона була така щаслива, що весь день усміхалася, а ввечері знову подякувала Зіроньці, яка підморгнула їй із темного неба.