Зіронька-Світлячок та Ліхтарик Добра

У глибокому-глибокому лісі, де дерева сягали аж до хмар, а трави були м'якші за пух, жило маленьке світло. Воно не було зіркою, не було свічкою, а називалося просто — Зіронька-Світлячок. Вдень воно спало в дуплі старого дуба, а вночі летіло над лісом, розсипаючи навколо тепле бентежне сяйво. Але одного разу Зіронька помітило, що його світло стало тьмяним. Щоночі воно слабшало. Спочатку перестало світити жовтогарячим, потім — золотим, а тоді почало лишати за собою лише сріблястий серпанок. — Що зі мною? — зітхнуло Світлячок, сідаючи на грибок. — Я, мабуть, загубив свою іскру. Поряд пролітала Сова Мудра Голова. Вона почула зітхання й опустилася поруч. — Не сумуй, малесеньке. Ти не загубив іскру. Ти просто світив лише для себе. А справжнє світло росте, коли ним діляться. — Але як мені поділитися? Я ж не вмію нічого, окрім як світити! — Ось і йди до того, хто потребує світла найбільше, — мовила Сова і зникла в темряві. Зіронька полетіло на узлісся. Там у маленькій хатинці жила бабуся Орися. Вона пряла льон і тихенько співала. Але в її хатині було темно-темно, бо старі очі бабусині вже не бачили, а свічка давно згоріла. Світлячок залетіло у вікно й сіло на бабусин наперсток. — Ой, хто це? — здивувалася бабуся. — Це я, Зіронька-Світлячок. Я принесло тобі світло, щоб ти бачила нитки. І воно засяяло — спочатку тьмяно, але потім все яскравіше. Бабуся Орися всміхнулася, заправила нитку в голку й почала шити. Від її усмішки в хатині стало ще тепліше. — Дякую тобі, світляночку, — сказала вона. — Тепер моя хата наче сонцем освітлена. Зіронька зраділо і полетіло далі. Через річку, через місточок, до лісової школи. Там у віконці сидів їжачок Колючка і плакав. Він ніяк не міг скласти літери в слова, і зошит був увесь у сльозах. — Не плач, їжачку, — сказало Світлячко. — Я посвічу тобі, а ти спробуй ще раз. Воно сіло край сторінки, а його світло лягло рівними літерами. Колючка втер сльозу, водив носиком по буквицях — і раптом прочитав: «Мо-ло-ко». Аж підстрибнув від радості! — Читаю! Я читаю! — закричав він на весь ліс. Від такої радості Світлячок засяяло ще яскравіше. Воно полетіло далі, аж до самої річки. Там, біля води, стояв зайчик Плутаник. Він загубив дорогу додому, і йому було страшно. — Світлячку, поможи мені! Темно так, що я не бачу навіть власних лап. — Тримайся за мій промінь, — мовило Зіронька. Воно летіло попереду, а зайчик стрибав за ним. І що ближче ставав зайчик до свого дому, то яскравіше горіло світло. А коли зайчик заскочив у свою нору, де на нього чекали мама й тато, Світлячок засяяло так, що освітило всю галявину. І тут Зіронька зрозуміло: воно не втратило світло. Його світло — це не те, що воно має всередині. Це те, що воно віддає іншим. Кожен, кому воно допомогло, залишав у його серці маленький вогник. Бабусина вдячність, їжачкова радість, зайчикова сміливість — усе це стало великим ліхтарем добра. Тепер Світлячок не світило лише для себе. Воно знало: справжнє світло не згасає, коли ним діляться. Воно росте, мов квітка навесні. А коли вночі ти виглянеш у вікно і побачиш, як між деревами мерехтить маленька цяточка, знай — то летить Зіронька-Світлячок. Воно шукає, кому потрібна допомога. І, можливо, одного разу прилетить і до тебе. А ти, якщо маєш хоча б маленьке світелце в серці, поділися ним з тим, хто поруч. Бо світло, яким діляться, не зникає. Воно лише стає більшим.