Чарівний горішок

У глибокому лісі, де дерева сягають своїми верхівками аж до хмар, а стежки в'ються між кущами, наче срібні стрічки, жила собі білочка на ім'я Зіронька. Вона була маленькою, прудкою, з пухнастим рудим хвостиком і очима, схожими на дві блискучі намистинки. Щоранку Зіронька стрибала з гілки на гілку, будила сонечко своїм цокотінням і збирала запашні лісові горішки. Одного разу, коли осінь уже розмалювала листя жовтими та багряними фарбами, Зіронька знайшла під старим дубом незвичайний горішок. Він був не такий, як інші: його шкаралупа відливали золотом, а на боці був маленький знак, схожий на зірочку. — Ой! — здивувалась білочка. — Який гарний горішок! Мабуть, він дуже смачний! Вона вже хотіла його розкусити, як раптом почула тихий голосок. Голосок долинав просто з горішка: — Не їж мене, білочко! Я не простий горішок, а чарівний. Я виконую одне бажання того, хто мене знайде. Зіронька аж підстрибнула від несподіванки. — Правда? — прошепотіла вона. — Але я не знаю, яке бажання загадати. У мене є все: тепле дупло, смачні запаси на зиму, і багато друзів у лісі. — Тоді подумай гарненько, — відповів горішок. — А я зачекаю. І білочка замислилась. Вона сиділа на гілці, дивилась, як вітер гойдає верхівки дерев, і раптом згадала, що вранці бачила, як лисеня Лисенятко сумно сиділо біля своєї нори. Воно було молоде й незграбне, і всі лісові мешканці трохи його цуралися, бо воно одного разу жартома налякало зайченят. Зіронька знайшла Лисенятка на галявині. Воно сиділо, опустивши хвостика, і дивилося на захід сонця. — Чому ти сумуєш? — запитала білочка. — Бо в мене немає друзів, — зітхнуло лисеня. — Я хотів би бути добрим, але не знаю, як це робиться. Іноді я роблю щось не так, і всі на мене ображаються. Зіронька погладила лисеня по м'якій шерстці. — Ходімо зі мною! — сказала вона. Вона привела Лисенятко до старого дуба, де все ще лежав чарівний горішок. — Ось, — сказала Зіронька, простягаючи горішок лисеняті. — Це для тебе. Загадай бажання, щоб навчитися бути добрим. Лисеня здивувалось: — Але ж це твій горішок! Ти знайшла його першою. — А я вже загадала своє бажання, — усміхнулась білочка. — Я хочу, щоб у нашому лісі всі були щасливими. А якщо ти станеш добрим, то й я буду щаслива! Лисеня взяло горішок у лапки, заплющило очі й прошепотіло: — Хочу навчитися бути справжнім другом! І раптом сталося справжнє диво. Горішок засяяв яскравим світлом, розколовся навпіл, а з нього випурхнули тисячі золотих іскорок. Вони закружляли над галявиною, опустилися на лисеня, торкнулися його вушок, лапок і хвостика. Лисеня відчуло, як його серце наповнюється теплом. А на тому місці, де лежав горішок, виріс маленький кущик, весь усипаний сріблястими дзвіночками. Вони тихо дзвеніли, наче співали пісеньку про дружбу. З того дня Лисенятко змінилось. Воно стало допомагати їжачку збирати гриби, учило зайченят грати в хованки, а коли пташеня випало з гнізда, лисеня обережно підхопило його й посадило назад. Усі в лісі побачили, що в лисеняти добре серце, і почали з ним дружити. А Зіронька? Вона стрибала собі з гілки на гілку, як і раніше, але тепер у неї з'явилося ще більше друзів. Бо диво, яке вона здійснила для Лисенятка, повернулося до неї теплом і любов'ю всього лісу. Тієї ж осені, коли перший сніжок укрив землю, білочка знайшла під старим дубом ще один блискучий горішок. Але вона не стала його розкушувати. Вона зберігала його в своєму дуплі, щоб подарувати комусь, хто цього потребуватиме. Бо справжнє щастя — не в тому, щоб володіти дивом, а в тому, щоб ділитися ним з іншими.