Як їжачок Сірко зірку врятував

У темному-темному лісі, де сосни сягали аж до хмар, а стежки вилися, мов зачаровані стрічки, жив собі їжачок на ім’я Сірко. Він був маленький, колючий і страшенно допитливий. Кожного вечора Сірко вилазив на старий пень і дивився на небо, повне зірок. Вони мерехтіли, наче хтось розсипав срібні намистинки по темному оксамиту. — Агов, зіроньки! — гукав їжачок. — Як у вас там справи? Зірки мовчали, але Сіркові здавалося, що вони підморгують йому у відповідь. Найбільше він любив одну зірочку — маленьку, сяйливу, що висіла просто над його норкою. Він навіть назвав її Іскоркою. Однієї ночі сталося щось дивне. Небо потемніло ще дужче, вітер заскиглив у гілках, і раптом Іскорка зірвалася зі свого місця й покотилася просто в ліс! Вона впала десь за річкою, і її світло згасло. — Ой лишенько! — скрикнув Сірко. — Треба рятувати! Він наліпив на колючки сухий листочок, щоб не загубитися в темряві, і рушив у путь. Дорога була неблизька. Спочатку йому треба було перейти через мохнатий пагорб, де жила сімейка сонних борсуків. Борсуки фиркали й бурчали, але коли почули, що їжачок поспішає врятувати зірку, лише помахали лапами й побажали щасливої дороги. Далі Сірко дістався до річки. Вода була холодна й темна. Їжачок не вмів плавати. Він сів на березі й гірко зітхнув. — Не журися, — прошепотів хтось згори. То була стара сова Ух, що сиділа на вербі. Вона спустилася нижче і простягнула крило. — Стрибай, колючий друже. Я перенесу тебе. Сірко обережно вмостився на совине крило, і вони перелетіли через річку, мов легенький вітерець. За річкою починався незнайомий ліс. Там росли кущі ожини, які чіплялися за лапки, і високі трави, що шепотіли незрозумілі слова. Сірко плентався, попискуючи від утоми, аж раптом побачив дивне сяйво. Воно йшло з-під великого каменя, порослого мохом. — Іскорко! — гукнув їжачок і кинувся вперед. Але під каменем лежала лише маленька кулька світла, схожа на холодний жучок-світлячок. Вона тремтіла і ледь-ледь жевріла. — Я впала так боляче, — прошепотіла Іскорка. — І тепер не можу піднятися на небо. Мені треба, щоб хтось зігрів мене своїм серцем. Сірко замислився. Він був маленький, але серце в нього було велике — тепле, мов грубка взимку. Він обережно взяв зірочку в лапки й притис до себе. Колючки залоскотали світло, і воно почало потроху оживати. Сірко заплющив очі й уявив, як гарно буде, коли Іскорка знову засяє над лісом. Він уявив, як усі звірі дивитимуться на неї й радітимуть. І раптом — близь! — зірочка спалахнула яскраво-золотим світлом. Вона піднялася з лапок їжачка, закружляла над ним і лагідно торкнулася його носика. — Дякую тобі, Сірку, — промовила вона. — Тепер я знаю: справжнє світло не на небі, а в серці. Ти зігрів мене своєю добротою. Тож я завжди світитиму для тебе. Іскорка злетіла вгору, розсипаючи срібні іскри, і зайняла своє місце над норкою. Вона стала ще яскравішою, ніж була колись. А Сірко щасливий поплентався додому. Борсуки зустріли його на пагорбі, сова Ух провела через річку, а вдома на їжачка чекав теплий кухоль малинового чаю, який приготувала турботлива мама. З того часу Сірко щоночі дивився на Іскорку й усміхався. Він знав: навіть найменший може зробити велике диво, якщо в його серці живе доброта.