Світлячок Сяйко та загублений вогник

У глибокому старому лісі, де дуби сягають неба, а папороть ховає стежинки, жив маленький світлячок на ім’я Сяйко. Він був зовсім невеличкий — менший за листочок ліщини, — але мав надзвичайно яскравий, теплий вогник. Щовечора, коли сонце торкалося верхів дерев, Сяйко вилітав на галявину і танцював у повітрі. Його світло було м’яким, мов мамина долоня, і зігрівало всіх, хто його бачив. Але одного ранку сталося диво гірке: Сяйко прокинувся й відчув, що всередині пусто. Він глянув на свій животик — а там лише тьмяний сірий пил. Його вогник згас! — Ой лишенько! — запищав Сяйко. — Я загубив своє світло! Він вилетів зі своєї хатки в дуплі старого клена й покликав друзів. Першим прибіг їжачок Колючка. Він фиркнув носом, понюхав повітря навколо Сяйка й сказав: — Твій вогник не зник, він просто сховався. Треба його знайти! — Але де? — сумно спитав світлячок. — Ходімо до мудрої Сови, — запропонувала білочка Руда, яка стрибнула з гілки на гілку. — Вона знає всі лісові таємниці. І вони пішли. Їжачок тупотів попереду, білочка стрибала по гілках, а Сяйко легів над ними, ледь-ледь мерехтячи, наче зірочка, що ось-ось засне. Сова Мудра сиділа на старому дубі й перебирала сухе листя. Вона вислухала друзів, примружила жовті очі й мовила: — Світло світлячка — це не просто іскра. Це тепло, яке ти віддаєш іншим. Загубити його можна лише тоді, коли забуваєш, для чого світиш. — Але я не забував! — заперечив Сяйко. — Я завжди світив, щоб іншим було радісно. — Тоді згадай, — усміхнулася Сова, — кому ти світив найдужче? Сяйко замислився. Він згадав, як уночі, коли маленьке зайченя Пушок заблукало, він освітив йому стежку додому. Згадав, як у дощову ніч грів крильця старій бабусі-метелику. Але найдужче він згадав, як щовечора світив для самотнього старого Крота, який ніколи не бачив сонця. Кріт вилазив із нори, коли Сяйко танцював на галявині, і тихо зітхав: «Який же ти гарний, маленький вогнику. Ти для мене — ціле небо». — Я світив для Крота! — вигукнув Сяйко. — Він такий самотній, він не бачить нічого, крім темряви. — То лети до нього, — порадила Сова. — Іноді, щоб знайти свій вогонь, треба поділитися ним з тим, кому він потрібен найбільше. Сяйко попрощався з друзями й полетів через ліс. Ніч уже вкрила землю синьою ковдрою, але світлячок знав дорогу. Він сів біля нори Крота й тихо покликав: — Дідусю Кроте! Виходь, я тут! Кріт виліз, помацав лапками повітря й сумно спитав: — Сяйку, а чому я не бачу твого світла? Ти такий тьмяний сьогодні. Сяйкові стало соромно. Він опустив голову й прошепотів: — Я загубив свій вогник. Я тепер нікому не потрібен. Кріт підійшов ближче й поклав лапку на крильце світлячка. — Дурненький, — сказав він лагідно. — Хіба ти не знаєш, що я відчуваю твоє тепло навіть із закритими очима? Твій вогник — це не те, що я бачу. Це те, що я відчуваю серцем. І щойно Кріт це промовив, як Сяйко відчув дивне тепло в грудях. Воно розрослося, попливло по крильцях, і раптом — спалах! — його животик засяяв яскравіше, ніж будь-коли. Він освітив усю галявину, і Кріт засміявся від щастя: — Ось воно, твоє світло! Яке ж воно гарне! Сяйко зрозумів: його вогник не був загублений. Він просто заховався, бо світлячок думав лише про себе. А щойно він згадав про того, кому потрібен, — світло повернулося. Тепер щоночі Сяйко танцює над галявиною. Їжачок Колючка, білочка Руда, зайченя Пушок і старенький Кріт збираються разом, щоб помилуватися його танцем. А Сяйко знає: найкращий спосіб не загубити свій вогонь — дарувати його іншим.