Сніговик і тепле слово

Жив собі в одному лісі зайчик на ім’я М’який Хвіст. Він був дуже добрий, але трошки сором’язливий. Більш за все на світі зайчик любив ліпити сніговиків. Кожного зимового ранку він вибігав на галявину, накочував три великі снігові кулі й ставив їх одна на одну. З жолудів робив очі, з маленької морквинки — ніс, а з гілочок — руки. Але щоразу щось було не так. Сніговики виходили гарні, проте зайчику здавалося, що вони сумні. Вони стояли мовчки, дивилися на ліс порожніми очима й не посміхалися. Одного вечора, коли сонце вже ховалося за замети, М’який Хвіст зліпив найкращого сніговика. Він старанно вирівняв боки, зробив блискучі очі з льодяників і навіть пов’язав йому червоний шарфик. — Ну що ж, гарний із тебе сніговик, — сказав зайчик і зітхнув. — От тільки чому ти такий холодний і мовчазний? Раптом сніговик моргнув — і заговорив скрипучим, наче сніг під чобітками, голосом: — Я тому холодний, що зі снігу. А мовчазний — бо ще жодного теплого слова не чув. Сніговики чекають, коли хтось скаже їм щось добре. Без теплого слова ми лишаємося просто снігом. Зайчик здивувався, сів на задні лапки й замислився. — А що таке тепле слово? — запитав він. — Ну, — відказав сніговик, — тепле слово — це коли ти когось любиш і кажеш йому про це. Воно зігріває сильніше, ніж кожух. Спробуй! — Але я не знаю, як казати такі слова… — прошепотів зайчик. — Я навіть мамі не кажу, що люблю її. Боюся, що вона засміється. — Спробуй просто уявити, що ти хочеш зігріти мене, — сказав сніговик і заплющив очі. Зайчик глибоко вдихнув, підійшов ближче й тихо сказав: — Сніговику… ти дуже гарний. Я люблю тебе. Ти мій друг. І тут сталося диво! Яскраве світло засяяло зсередини сніговика. Його очі заблищали, а на обличчі з’явилася широка усмішка. Сніговик став м’яким і теплим на дотик, ніби пухова ковдра. — Ой! — скрикнув зайчик. — Ти не розтанув! — А я й не розтану від добрих слів, — засміявся сніговик. — Вони не роблять воду. Вони роблять світло. Тепер я твій справжній друг! З того вечора М’який Хвіст почав практикуватися. Спочатку він сказав тепле слово старому дубу, який щоранку вітав його гілкою. Дуб засяяв золотавим світлом і зашелестів: «Дякую!» Потім зайчик сказав добре слово синичці, яка мерзла на гілці. Синичка заспівала таку гарну пісню, що всі звірі вийшли з нір. А ввечері він набрався сміливості й сказав мамі: — Матусю, я тебе дуже люблю! Ти найкраща мама у світі! Мама-зайчиха зупинилася, а з її очей покотилися сльози щастя. Вона міцно обійняла сина й прошепотіла: — А я тебе, мій маленький. І от що я тобі скажу: я чекала цих слів дуже довго. Вони зігріли моє серце. Наступного ранку зайчик прибіг до сніговика й побачив, що навколо нього зібралися всі лісові звірі. Вони дивувалися: сніговик світився м’яким сяйвом. — Це мої теплі слова! — пояснив зайчик. — Вони зробили його живим! Звірі зрозуміли. І відтоді кожен мешканець лісу навчився говорити теплі слова одне одному. Вовк сказав лисичці, що вона гарна сусідка. Їжачок сказав білочці, що вона чудово стрибає. А ведмідь, прокидаючись від зимової сплячки, завжди бурмотів: «Дякую тобі, лісе, що чекав мене». А той сніговик? Він так і залишився стояти на галявині. Навесні він не розтанув — він просто повільно розчинився в повітрі, перетворившись на теплу хмаринку. І коли йшов дощ, по ньому перекочувалися веселі блискавки-усмішки. Інколи, якщо зайчик М’який Хвіст тужив, він піднімав голову до неба й казав: — Сніговику, ти де? А хмаринка тихенько шелестіла у відповідь: — Я зігріваю дощик для квітів. Але я завжди з тобою. Бо ти подарував мені своє тепле слово. З того часу зайчик зрозумів: теплі слова ніколи не зникають. Вони живуть у серцях тих, кому їх сказали, і зігрівають навіть найхолоднішої зими.