Їжачок Єгорко та колюча таємниця

У далекому-предалекому лісі, де дуби сягали аж до хмар, а стежки були м’якенькі, мов пухнасті килимки, жив собі їжачок на ім’я Єгорко. Він був маленький, з кругленькими чорними очима та рожевим носиком, який завжди допитливо шморгав. Але найбільше Єгорко не любив свої колючки. Щоранку він прокидався, дивився на себе в чисту лісову калюжку й зітхав: — Оці колючки! Вони такі гострі й колючі! Через них я не можу обійняти білочку Руду, бо вона боїться подряпати свій пухнастий хвостик. І зайчик Стрибунчик грається зі мною тільки на відстані. А бобреня Булька взагалі каже, що я схожий на ялинку, що втекла з новорічного свята! І одного дня Єгорко вирішив: годі! Він пішов до старого мудрого дуба, де жила сова Соня. Соня була наймудрішою в лісі, бо читала багато книжок і знала всі лісові таємниці. — Тітонько Соню, — сумно сказав Єгорко, — зробіть так, щоб у мене не було колючок. Я хочу бути м’якеньким, як зайчик, і пухнастим, як білочка. Сова Соня поправила свої великі окуляри, уважно подивилась на їжачка й відповіла: — Добре, Єгорку. Пам’ятай лише: колючки — це не просто прикраса. Вони можуть стати тобі у великій пригоді. Соня щось прошепотіла, ляснула крильми — і о диво! Колючки Єгорка зникли. Він став гладеньким, рожевим і дуже ніжним. — Ура! — закричав Єгорко й побіг на галявину. — Тепер я найм’якший звір у лісі! На галявині гралися білочка Руда, зайчик Стрибунчик і бобреня Булька. Побачивши Єгорка без колючок, вони здивувалися: — Який ти тепер гарненький! — запищала Руда. — М’якенький, мов вата! — засміявся Стрибунчик, обіймаючи їжачка. Вони почали гратися в догонялки, крутитися на квіткових гірках і стрибати через струмок. Єгорко був такий щасливий, що нарешті може дружити по-справжньому! Але раптом із гущавини почулося грізне фиркання. Це йшов старий Борсук Борис, який завжди бурчав на всіх. А за ним... Ой-ой! Ішов величезний Рудий Лис, який зазирав у ліс, бо хотів упіймати когось на обід. Звірятка завмерли від страху. Лис уже блищав очима, облизувався й готувався стрибнути. Зайчик Стрибунчик заховався за кущем, білочка Руда метнулася на високе дерево, а бобреня Булька пірнув у воду. А Єгорко... Він розгублено стояв посеред галявини. Він хотів згорнутися в колючий клубочок, як вчила його мама, але ж колючок не було! Він був зовсім беззахисний. Лис підійшов зовсім близько й оскалив зуби: — О! Смачненький колобочок! Зараз я тебе з’їм! Єгорко заплющив очі від страху. І раптом він почув голос сови Соні: — Згадай свою сутність, Єгорку! Ти — їжачок! Ти сильний, сміливий і не даси себе скривдити! Єгорко розплющив очі, голосно фиркнув і, набравши повітря, щосили штовхнув Лиса своїм гладеньким лобиком. Лис від несподіванки послизнувся на мокрій траві й шубовснув у струмок! Вода була холодна, і Лис, верещачи, вискочив із води та помчав геть із лісу, голосно обіцяючи більше ніколи не повертатися. Усі звірятка вибігли зі своїх схованок і почали обіймати Єгорка: — Ти герой! Ти нас урятував! Але Єгорко замислено дивився на свої гладенькі боки. Він зрозумів, що тільки випадково врятувався. А що було б, якби Лис не послизнувся? Він знову побіг до старого дуба. — Тітонько Соню, — сказав він, — поверни мені мої колючки, будь ласка. Я тепер знаю, що вони не роблять мене поганим. Вони роблять мене сильним і захищають мене — і моїх друзів, якщо поруч небезпека! Сова Соня лагідно всміхнулася: — Ти зрозумів найголовніше, Єгорку. Зовнішність — це не головне. Головне — що в тебе в серці: сміливість, доброта й готовність допомогти. Вона ляснула крильми — і колючки знову з’явилися. Єгорко радісно підстрибнув, а потім обережно обійняв білочку Руду, зайчика Стрибунчика та бобреня Бульку, намагаючись не подряпати їх. А вони всі разом засміялися, бо зрозуміли: справжня дружба не боїться жодних колючок. І з того часу Єгорко більше ніколи не соромився своїх колючок. Адже він знав: бути собою — це найбільший скарб.