Їжачок Колючка і зимове тепло

У глибокому лісі, там, де дуби сягають неба, а струмок дзюркоче між мохом, жив собі їжачок на ім'я Колючка. Він був маленький, кругленький, з блискучими очима-намистинками та колючками, які стирчали в усі боки, немов маленькі гострі парасольки. Усі звірі в лісі готувалися до зими. Білочки сушили гриби, зайці міняли сірі шубки на білі, а старі борсуки утеплювали свої нори сухим листям. Тільки Колючка не поспішав. Він щодня бігав уздовж струмка, збирав достиглі яблука, які падали зі старих яблунь, і співав веселих пісеньок. — Колючко, — шаруділа стара Миша-Норушка, визираючи з-під коріння. — Чому ти не робиш запасів? Зима буде довга і холодна! — А навіщо мені запаси? — сміявся їжачок. — Он скільки яблук на землі! А грибів — хоч греблю гати! Але одного ранку Колючка прокинувся і побачив, що все довкола біле. Випав перший сніг. Він падав тихо-тихо, вкриваючи ліс пухнастою ковдрою. Яблука зникли під снігом, гриби поховалися, а струмок замерз і перестав дзюрчати. — Ой-ой-ой! — злякався Колючка. — Що ж тепер робити? Де я візьму їжу? І де я буду спати? Він затремтів від холоду. Його маленькі лапки змерзли, а колючки стали зовсім не такими теплими, як раніше. Колючка загорнувся у сухий листок, але листок був тоненький і не грів. — Тук-тук-тук! — почулося раптом. Колючка визирнув з-під листка. Перед ним стояла Білочка Руда, тримаючи в лапках великий горіх. — Колючко, — сказала вона, — я бачила, як ти мерзнеш. Ходімо до мене в дупло! У мене повно горіхів і тепла ковдра з сухого моху. Колючка зрадів і побіг за Білочкою. Вона піднялася на високий дуб і простягнула йому лапку. Вони залізли в затишне дупло, де пахло горіхами і сухою травою. Там було тепло і затишно. — Дякую тобі, Рудо! — промовив Колючка, зігріваючись. — Ти така добра! — А що ж я, по-твоєму, зроблю з усіма цими горіхами сама? — засміялася Білочка. — Давай разом їсти! Вони повечеряли смачними горішками, і Колючка розповів Білочці про те, як він не думав про зиму, бо був упевнений, що літо триватиме вічно. Раптом за вікном почувся сумний писк. Колючка визирнув і побачив під деревом Зайчика Стрибайка. Зайчик тремтів і тупцяв на місці, бо його біла шубка ще не повністю виросла, і він мерз. — Стрибайку! — гукнув Колючка. — Іди до нас! У Білочки тепло! Зайчик зрадів, підстрибнув і заліз на дерево. Тепер їх було троє. Вони сиділи в дуплі, пили чай з м'яти, яку Білочка засушила ще влітку, і сміялися. А коли надворі зовсім стемніло, вони почули, як хтось тихенько плаче. То був Вовчик Сірий. Він був ще зовсім малий і, хоч мав гострі зуби, зовсім не був страшним. Він заблукав у лісі і загубив свою маму. — Не плач, Вовчику! — сказав Колючка, який уже зовсім зігрівся і відчув у собі силу. — Ми допоможемо тобі знайти маму. Білочка дала Вовчику теплу хустинку, Зайчик розповів йому веселу історію, а Колючка, хоч і був маленький, пішов разом з Вовчиком шукати його маму. Вони йшли слідами на снігу, і Колючка своїми колючками розгрібав сніг, щоб знайти дорогу. І ось, за великою ялиною, вони побачили Вовчиху. Вона скулилася під деревом і тремтіла. — Мамо! — скрикнув Вовчик і кинувся до неї. Вовчиха зраділа, обійняла сина і глянула на Колючку добрими очима. — Дякую тобі, маленький їжачку, — сказала вона. — Ти врятував мого сина. Ходімо до нас у барліг! У нас тепло і є багато їжі. Колючка подумав: "Як же так? Спочатку я думав, що взимку лише холодно і сумно. А виявляється, зима може бути теплою, якщо поруч є друзі". Він побіг назад до Білочки, щоб покликати її та Зайчика, і вони всі разом пішли до барлогу Вовчихи. Там вони пили гарячий трав'яний чай, їли лісові ягоди, які Вовчиха зберегла з літа, і розповідали одне одному казки. А коли Колючка засинав, він відчув, що його серце сповнене тепла, яке важливіше за будь-які запаси. Тієї зими в лісі не було жодного звіра, який би мерз. Бо всі дізналися, що справжнє тепло — не в товстих шкурках і не в повних коморах. Справжнє тепло — у доброму