Зіронька для лісу

У глибокому лісі, де сосни сягали неба, а мох пахнув дощем, жило звірятко — їжачок Колючка. Він був добрий, але дуже сором’язливий. Щовечора він виповзав на галявину, дивився на зорі й зітхав: — Як би мені хотілося подарувати лісові щось гарне! Але що може зробити маленький їжачок? Одного разу, коли місяць сховався за хмаринку, з неба впала крихітна зірочка. Вона ткнулася в м’який мох і тихенько заплакала: — Де я? Я загубилася в темряві! Колючка почув плач, підбіг ближче й побачив маленьку золоту істотку, яка тремтіла від холоду. — Не бійся! — прошепотів їжачок. — Я тут. Я допоможу. Він акуратно підхопив зірочку своїми лапками і поніс додому, у затишну нору під старим дубом. Зірочка світила слабко, мовби в неї закінчувалися сили. — Як тебе звати? — запитав Колючка. — Я — Зіронька, дочка Місяця. Я впала, бо послизнулася на місячній доріжці. Тепер я ніколи не повернуся додому... — Не кажи так! — обізвався їжачок. — У лісі багато добрих друзів. Разом ми щось придумаємо. Вранці Колючка розповів усе білченяті Стрибунцю та зайченяті Пуху. Пух здивовано ворушив вухами й питав: — А як зірочка може літати, якщо в неї немає крилець? — У неї є інше — світло! — відповів Стрибунець. — Треба зібрати багато-багато світла, щоб воно підняло її вгору! Звірятка порадилися й вирішили: кожен лісовий мешканець подарує Зіроньці часточку свого тепла. Пух приніс запашний ромашковий чай. Стрибунець — жменьку лісових горішків. Старий борсук Буркотун подарував м’яку ковдру з листя. А мудра сова Соня розповіла Зіроньці три веселі історії, від яких та розсміялася й засяяла яскравіше. Але зірочка все одно сумувала: — Світло в моєму серці — найсильніше тоді, коли я роблю когось щасливим. Колючка замислився. А потім раптом вигукнув: — А що, як ми зробимо ліхтарики? Розвісимо їх по лісу, щоб усім було видно дорогу! Тоді твоє світло допоможе іншим! І звірятка взялися до роботи. Вони зібрали прозорі жолуді, черепашки, сухе листя. Зіронька ділилася своїм сяйвом: торкнеться жолудя — і він світиться, торкнеться черепашки — і вона стає золотою. Незабаром по всьому лісу замиготіли теплі ліхтарики. Вони висіли на гілках, прикрашали стежки й освітлювали нори. — Ой, як гарно! — ахнули їжачиха-сусідка й вовченя, яке раніше боялося темряви. — Тепер ми не заблукаємо! Колючка з радістю дивився, як лісові звірята усміхаються. А Зіронька раптом відчула, що її серце переповнює тепло. Вона засяяла так яскраво, що аж сам Місяць виглянув із-за хмар. — Зіронько, донечко! — покликав він м’яким голосом. — Я шукав тебе всю ніч! — Тату Місяцю! — зраділа Зіронька. — Але як же ліхтарики? Вони ж згаснуть без мене! — Не згаснуть, — усміхнувся Місяць. — Ти віддала їм частинку свого світла. Тепер воно належить їм. Справжнє світло ніколи не зникає — воно живе в серцях тих, хто ділиться ним. Зіронька попрощалася з друзями, поцілувала Колючку в колючий лобик і здійнялася в небо. А в лісі залишилися ліхтарики. Вони світили щоночі, і жоден звір більше не боявся пітьми. А Колючка зрозумів: навіть найменший може зробити велике диво, якщо має добре серце. І відтоді він більше ніколи не соромився бути собою.