Їжачок Єнько і Світлячок Сяйво

У精深-глибокому лісі, де дуби сягають аж до хмар, а стежки в'ються між кущами, наче грайливі стрічки, жив їжачок на ім'я Єнько. Він був маленький, колючий і дуже-дуже допитливий. Вдень, коли сонечко розсипало промінчики по траві, Єнько досліджував кожен корінець, кожен грибочок і кожну блискучу росинку. Він знав, де росте найсолодша суниця, і де ховається мудрий старий Крот. Але коли сонце ховалося за обрій, а небо вкривалося чорнильною хусткою зі срібними зірками, Єньку ставало моторошно. Темрява здавалася йому величезною, холодною та страшною. Вона шепотіла невідомими голосами, ворушила тіні, і вила глухим вітром у старому дуплі. Єнько ховав свій носик у колючки і тремтів, поки не прийде ранок. Одного вечора він сидів під великим каштаном і сумно дивився, як тануть останні промені світла. — Чому ніч така страшна? — прошепотів він. — Якби я міг запалити тисячу зірок просто над своєю хатинкою, я б, мабуть, не боявся. — То не треба тисячу, — почув він раптом тоненький, дзвінкий голосок. Протер Єнько очі й побачив просто перед собою диво. На листочку конюшини сиділа маленька цятка світла. Вона пульсувала, м’яко мерехтіла, наче хтось запалив живу лампу. — Ти хто? — здивувався їжачок. — Я Світлячок. Мене звати Сяйво, — відповіла цятка. — Я чув, як ти сумуєш. Ходімо зі мною, я покажу тобі, якою насправді є ніч. Єнько вагався. Але цікавість була сильнішою за страх, тож він пішов слідом за світлячком. Спочатку вони підійшли до старого струмка. Сяйво сів на очеретинку і тихенько світив. І раптом Єнько побачив: у воді, мов у дзеркалі, відбиваються зорі. Вони не були страшні — вони танцювали, підморгували і сяяли, наче добрі очі. — Дивись, — сказав Сяйво, — темрява — це просто велике дзеркало. Вона показує те, що світить. Далі вони пішли на галявину, де росли нічні фіалки. Під кущем Єнько раптом почув якес муркотіння. То був старий Борсук, який сидів на пеньку й дивився на місяць. — Ходи до нас, дідусю Борсуку! — гукнув Світлячок. Борсук усміхнувся у вуса і розповів їм казку про те, як давним-давно місяць загубив свій черевичок, а вовки його шукали. Єнько заслухався і навіть не помітив, як темрява перестала бути страшною. Вона стала затишною, повною шепотів, казок і добрих звірів. Коли вони поверталися додому, Сяйво летів поруч із Єньком. — Бачиш, — промовив світлячок, — ніч не страшна. Просто вдень усе видно очима, а вночі треба бачити серцем. Єнько зупинився і озирнувся. Темний ліс більше не видавався йому ворожим. Між дерев він помітив безліч дрібних вогників — то прокидалася світлячкова родина. Вони танцювали у повітрі, наче живі зірки, і їхнє світло було таким теплим, що Єньку захотілося обійняти весь ліс. Відтоді Єнько більше не боявся ночі. Він знав: якщо темно, значить, час дивитися уважніше. Серце завжди підкаже, де сховане світло. А якщо зовсім лячно — можна покликати Сяйва. І що ви думаєте? Світлячок тепер щовечора приходив до його хатинки. Вони пили чай із ромашок і слухали, як ліс співає свою нічну колискову. Тож, коли тобі стане темно, згадай про Єнька. Заплющ очі, прислухайся до свого серця — і ти обов’язково побачиш Сяйво. Бо справжнє світло ніколи не згасає. Воно просто чекає, коли ти наважишся його помітити.