Сонячне Зернятко**

** У далекому лісі, за високими горами, де повітря пахло медом і хвоєю, жило собі маленьке Сонячне Зернятко. Воно лежало в теплій землі під старим дубом і мріяло. — Хочу стати великим соняшником, — шепотіло Зернятко до дощу. — Хочу дарувати всім тепло і світло. Але поряд нікого не було. Лише суворий Кріт рив свої нори й бурчав: — Дурне Зернятко! Сиди тихо, бо прийде зима, і замерзнеш. Та Зернятко не сумувало. Одного ранку воно почуло дивний звук: «Тьох-тьох-тьох!» То маленька Синичка сіла на гілку дуба. — Ой, хто тут пищить? — спитала Синичка. — Це я, Сонячне Зернятко. Хочу прорости, але мені темно і самотньо. Синичка замислилась. Вона була дуже добра пташка. Тоді вона сказала: — Я принесу тобі сонячних промінців на крильцях! Дивись! Синичка злетіла високо в небо, де сонце сяяло золотом. Вона спіймала кілька промінців і принесла їх Зернятку. Тепло торкнулося землі, і Зернятко відчуло, як усередині щось стрепенулося. — Ой-ой! — вигукнуло воно. — Мені лоскотно! Але цього було мало. Земля навколо була тверда, як камінь. Тоді приповз Старий Дощовий Черв’як. Він почув розмову з-під землі. — Я допоможу, — прохрипів Черв’як. — Я розпушу ґрунт, щоб тобі було м’яко. Це моя робота. Черв’як працював цілу ніч, рихлячи землю навколо Зернятка. Він був повільний, але наполегливий. Вранці земля стала пухкою, як перина. — Дякую! — прошепотіло Зернятко. — Тепер я можу рости! Воно напружилося і пустило маленький білий корінець. Але раптом налетів вітер. Він свистів і кружляв, намагаючись вирвати корінець із землі. — Ха-ха-ха! — ревів Вітер. — Я зруйную тебе, маленьке! Зернятко затремтіло. Але тут з-за хмари вийшло Сонечко. Воно почуло, як Синичка щебече, і посміхнулося. — Не бійся, — сказало Сонечко лагідно. — Я захищу тебе. Сонечко простягло свої довгі промені і створило навколо Зернятка золотий кокон. Вітер бився об нього, але не міг пробитися. Тоді Вітер втомився і полетів далі. Минуло кілька днів. Зернятко відчуло, як з нього виростає стеблинка. Воно тягнулося вгору, до світла. Синичка щодня прилітала і співала пісеньки. Черв’як підбадьорював з-під землі. Одного ранку стеблинка пробилася на поверхню. Зернятко, яке тепер стало Пагінцем, розплющило очі й побачило світ. Навколо цвіли квіти, дзюрчав струмок, а у височенному небі пливли хмаринки. — Яке ж усе гарне! — здивувалося воно. — І все це завдяки моїм друзям! Минуло літо. Пагінець виріс у великий золотий Соняшник. Він повертав свою голову за сонцем і дарував усім тепло. Бджоли зліталися до нього, щоб зібрати нектар. Діти з сусіднього села прибігали милуватися ним. Але одного дня Соняшник помітив, що під парканом лежить маленьке сіре Насінинка. Воно тремтіло від холоду. — Чому ти сумуєш? — спитав Соняшник. — Я впало з воза, — заплакало Насінинка. — Мені темно, холодно, і я не знаю, як прорости. Соняшник згадав, як колись сам був маленьким Зернятком. Він усміхнувся і сказав: — Не бійся. Я віддам тобі частинку свого тепла. А ще покличу своїх друзів. Він покликав Синичку, і вона принесла Насінинці сонячних промінців. Покликав Черв’яка, і той розпушив землю навколо. А Сонечко зігріло все навколо. — Тепер ти теж виростеш, — мовив Соняшник. — І колись станеш таким самим великим і добрим, як я. Насінинка повірило в себе. Воно проросло, і наступної весни під парканом зацвів чудовий соняшник. Усі, хто проходив повз, зупинялися і раділи. А Соняшник стояв собі, погойдувався на вітрі й шепотів: — Добро завжди повертається. Тепло, яке ти віддаєш, зігріває й тебе самого. І в лісі стало ще світліше, бо там, де є добро, завжди сяє сонце. ** **