Як Їжачок Тепло Шукав

Жив собі в лісі маленький сірий Їжачок. Жив він під великим дубом, у затишній нірці, повній сухого листя. Улітку йому було тепло й весело: сонечко пестило колючки, вітерець грався з травичкою, а дзвінкі пташки співали пісні. Але одного ранку Їжачок прокинувся й відчув: щось змінилося. З-під листя визирнув він на вулицю — а там вітер холодний гуляє, листя з дерев зриває, дощик дрібненький січе. Осінь прийшла. І стало Їжачку зовсім холодно. Настовбурчив він колючки, зігрівся трошки, та байдуже — холодно. — Піду я тепло шукати! — вирішив Їжачок. — Десь воно є, я знаю. Покотився він колючим клубочком стежкою. Котиться, котиться, а назустріч йому Білочка — руденька, пухнаста, з великим горішком у лапках. — Здоров був, Їжачку! Чого це ти такий смутний? — Та ось, — зітхає Їжачок, — холодно мені. Іду тепло шукати. — Ой, то я тобі допоможу! — стрепенулася Білочка. — Ось візьми горішок. Він смачний, від нього в животику стане тепло! Подякував Їжачок, узяв горішок, поклав у торбинку. Та не зігрівся. Покотився далі. А назустріч йому Зайчик — довговухий, швидконогий, несе в лапках велику помаранчеву морквинку. — Привіт, Їжачку! Куди біжиш? — Тепла шукаю, — каже Їжачок. — Ось Білочка горішок дала, але чомусь не гріє. — А ти морквинку візьми! — засміявся Зайчик. — Вона солодка, хрумка. З’їси — і одразу тепліше стане! Спакував Їжачок морквинку до торбинки. Але все одно тремтить. Покотився далі. Аж ось на галявині стрічає Ведмедика. Сидить Ведмедик, мед із барильця ложкою їсть. — О! Їжачку! Ходи сюди, медом пригощу! — загукав він. — Мед гарячий, як сонечко! З’їси ложечку — і зимній мороз не страшний! Скуштував Їжачок медку солодкого. Смачно! Але все одно холодно. — Ох, — зітхає Їжачок. — Усі ви добрі, усі даруєте смачне. А тепло так і не знайшов. Мабуть, немає його ніде. Засмутився він, опустив голівку, покотився назад до своєї нірки. Уже й сутінки надворі. А вітер холодніший став. Прийшов Їжачок додому, відчинив двері — а там... світло горить! Стоїть на столі маленький ліхтарик. А навколо — Білочка, Зайчик і Ведмедик. Вони прийшли раніше, прибрали в нірці, постелили м’який мох, поставили чайник. — Ой! — здивувався Їжачок. — А ви як тут опинилися? — А ми зрозуміли, — сказала Білочка, — що ти не знайшов тепла, бо воно не в горішках і не в морквинці. — І не в меді, — додав Ведмедик. — Тепло — це коли друзі поруч! — весело мовив Зайчик. — Ось ми й прийшли до тебе. Будемо разом чай пити та казки розповідати. І тут Їжачок відчув, як по колючках розливається тепло. Не те, що від сонечка чи від печі. А ніжне, ласкаве, зігріваюче — від серця до серця. Сіли вони всі разом за стіл. П’ють чай із медом, гризуть горішки, хрумкають морквинкою. А за вікном свище вітер, шумить дощ. Та їм не холодно. Бо справжнє тепло — воно ось тут, у маленькій нірці, де світиться ліхтарик і лунає сміх. З того дня Їжачок зрозумів: скільки б смачного не мав, без друзів не зігрієшся. І коли наступного ранку знову стало холодно, він не засумував. Адже знав: десь там, під дубом, чекають на нього Білочка, Зайчик і Ведмедик. І від цієї думки колючки ставали теплими-теплими. А ви, маленькі читачі, пам’ятайте: якщо вам сумно чи холодно — покличте друга. І одразу стане тепло. Ось так воно і працює.