Світлячок, який боявся темряви

У глибокому-глибокому лісі, де дерева сягали своїми верхівками аж до хмар, жило собі маленьке світло. Це був Світлячок на ім’я Ласунчик. Він мав крихітні крильця, кругленькі, наче намистинки, оченята і чарівний ліхтарик на кінчику хвостика. Цей ліхтарик світив так яскраво, що міг би освітити цілу галявину. Але Ласунчик дуже соромився свого світла. Він ховався вдень у дуплі старого дуба, а вночі... ой, вночі він тремтів від страху. Бо Ласунчик боявся темряви. Він чув, як темрява шурхотить у траві, як вона стукає крильми кажана, як вона завиває вітром у гіллі. Йому здавалося, що темрява хоче його проковтнути. Тому він міцно-міцно заплющував очі, закривав свій ліхтарик лапками і тихенько сидів у дуплі до самого ранку. — Яке ж це життя? — зітхав він. — Усі гуляють, літають, а я боюся. Одного разу, коли місяць сховався за хмаринку, у лісі стало зовсім темно. Ласунчик визирнув із дупла і почув, хтось тихенько плаче. — Ой-ой-ой, — плакав тоненький голосок. — Я заблукав. Ласунчик набрався сміливості і вилетів. Він побачив маленького їжачка, який сидів під кущем і злякано оглядався. — Не бійся! — крикнув Ласунчик. — Я тут! Він хотів допомогти, але його ліхтарик тремтів від страху. Світло блимало, наче свічка на вітрі. — Ти світиш так, ніби сам боїшся, — сказав їжачок. — Бо... боюся, — зізнався Ласунчик. — Темрява така велика! — А ти не дивись на всю темряву, — порадив їжачок. — Посвіти просто перед собою. На один крок. Так я роблю, коли шукаю гриби. Ласунчик спробував. Він освітив маленьку стежинку просто перед собою. І побачив листочок, і мурашку, і гарненький камінець. Темрява нікуди не поділася, але навколо світла стало затишно. — А куди тобі треба? — запитав він. — До моєї нірки, під старим пеньком, — сказав їжачок. — Ходімо, я посвічу! Вони йшли повільно. Ласунчик світив на крок уперед, їжачок тупав за ним. Раптом із нори виглянула мама-їжачиха. — Синку! Де ти був? — зраділа вона. — Я знайшов друга, який не боїться темряви! — вигукнув їжачок. Ласунчик засміявся. Він зрозумів, що темрява не така страшна, коли світиш уперед. Він полетів далі і побачив, що на галявині зібралися зайченята. Вони гралися в хованки, але один зайчик сховався так добре, що ніхто не міг його знайти. — Допоможи, Світлячку! — попросили зайченята. Ласунчик підлетів до високої трави. Він посвітив туди. З-за куща виглянули чиїсь вуха. То був маленький вухань, який заснув, поки чекав. — Знайшов! — закричали всі. Ласунчик зрадів. Його світло допомагало іншим! Від цього йому стало так тепло, що його ліхтарик засяяв яскравіше, ніж завжди. Аж тут із темного лісу почулося гудіння. То летів Старий Мохнатий Джміль — він загубив свій будиночок-дупло. — Я такий стомлений, — гудів він. — Не можу знайти свій дім. — Я тебе проведу! — сказав Ласунчик. Він летів попереду, а Джміль, хоч і бурчав, летів за ним. Вони знайшли дупло. Джміль задоволено загув і заснув. Тієї ночі Ласунчик облетів увесь ліс. Він допоміг білочці знайти заховані горішки, розбудив сонного кролика, який мало не проспав ранкову зарядку, і навіть розповів казку старенькій Сові, яка не могла заснути. Коли почало світати, Ласунчик сів на гілочку. Він був щасливий. Темрява більше не лякала його. Він зрозумів, що темрява — це просто час, коли інші вогники потрібні найбільше. А його ліхтарик — це не щось соромне, а найбільший скарб. З того часу Ласунчик став найвідомішим світлячком у лісі. Щоночі він літав між деревами і світив усім, хто заблукав. А коли хтось питав, як йому вдалося перестати боятися, він відповідав: — Я просто перестав боятися темряви, а почав світити в ній. І виявилося, що темрява зовсім не страшна, коли поруч є друзі.