Соняшникове зернятко

У одному великому лісі, поміж кучерявих дубів і струнких берізок, жив собі хлопчик на ім'я Соняшник. Він був не звичайним хлопчиком, а справжнім другом усього живого. Він знав, де росте найсолодша суниця, як розмовляють бджілки, і чому вночі плаче старий дуб. Одного разу, гріючись на сонечку біля стежки, Соняшник почув тоненьке-претоненьке муркотіння. Він прислухався. З-під великого лопуха визирало маленьке, злякане зернятко. — Ой, хто тут? — здивувався хлопчик. — Це я, зернятко соняшника. — прошепотіло воно. — Мене несе вітер шукати дім. Але я таке маленьке, що боюся загубитися. Допоможи мені, будь ласка! Соняшник узяв зернятко на долоню. Воно було тепле, наче крихітне сонечко. — Не бійся, — сказав хлопчик. — Я посаджу тебе на найкращому місці, біля моєї хатинки, де багато світла. Він викопав маленьку ямку, поклав зернятко, политив його водою з кринички і пошепотів: — Рости, маленьке, тягнися до сонця! Минали дні. Зернятко прокинулось, випустило тоненький корінець, а потім і зелене стебельце. Воно тягнулося вгору, розгортало листочки, мов долоньки, і раділо кожному дощику. Соняшник щодня бігав до свого друга, розповідав йому новини, співав пісеньки. А стебельце все росло і росло. Незабаром воно стало високою рослиною з великим круглим бутоном на верхівці. Аж ось одного ранку сталося диво! Бутон розкрився, і з нього виглянув величезний золотий квітка — справжнє сонце на ніжці. Він був такий гарний, що всі звірі в лісі збіглися подивитися. — Яке ж воно чарівне! — запищала білочка. — Немов друге сонечко! — додав їжачок. Соняшник був щасливий. Він гладив золоті пелюстки і радів. Але раптом він помітив, що Квітка сумно хитає головою. — Що з тобою, друже? — запитав хлопчик. — Я радію, що виріс, — відповіла Квітка. — Але я хочу приносити користь. Сонечко дало мені силу, щоб дарувати радість іншим. Подивися на моє серце. Соняшник зазирнув у середину квітки. А там, замість серединки, лежало маленьке сріблясте зернятко. Воно світилося м'яким, теплим світлом. — Це не просте зернятко, — пояснила Квітка. — Це чарівне зернятко доброти. Візьми його, Соняшнику, і зроби те, що вважаєш за потрібне. Хлопчик обережно взяв зернятко. Воно було легеньке, наче пушинка, і тепле. Що ж з ним робити? Соняшник подумав про свою маму, тата, про звірят у лісі. І вирішив він посадити це зернятко просто посеред галявини, щоб усі могли ним милуватися і брати з нього сили. Він викопав ямку, посадив зернятко і полив. І сталося диво! З землі почало рости не одне стебельце, а багато-багато. Вони перепліталися, тягнулися вгору і незабаром перетворилися на велике-превелике дерево. Тільки листя на ньому були не зелені, а золоті, а замість плодів висіли маленькі соняшники, що сяяли, немов ліхтарики. Це було Дерево Доброти. Кожен, хто приходив до нього, відчував тепло і спокій. Заєць, який боявся лисиці, ставав хоробрим. Сова, яка сумувала ночами, починала світитися від радості. А старі звірі знову почувалися молодими. Соняшник зрозумів найголовніше: він не просто виростив квітку, а подарував усьому лісу справжнє диво. І це диво — була його доброта, яка почалася з маленького зернятка, яке він колись пожалів і прихистив. Відтоді минуло багато років. Дерево Доброти й досі росте в тому лісі. А Соняшник, коли виріс, часто приходив до нього зі своїми дітьми. Вони дивилися на золоті соняшники на гілках і пам'ятали: навіть найменша доброта, посаджена в добру землю, може вирости у велике щастя для всіх.