Жила собі в небі маленька біла Хмаринка. Вона була пухнаста, як вата, і весела, як сонячний зайчик. Але от біда: Хмаринка зовсім забула, як плакати. Вона дуже хотіла полити дощиком квіти в лісі, щоб вони виросли великими й гарними, але з неї не випадало жодної краплинки! — Ой-ой-ой! — зітхала Хмаринка. — Що ж мені робити? Без дощику засохнуть ромашки, засумує дзвіночок, і навіть дуб-велетень почне журитися. Вона полетіла до вітру-пустуна. Вітер свистів, крутив хвостом і ганяв листя. — Вітре, допоможи! — попросила Хмаринка. — Розсміши мене, може, я заплачу! Вітер почав кумедно дмухати: то в один бік, то в інший. Він надував щоки, вивертав кишені з повітрям і так смішно кліпав, що Хмаринка зареготала: — Ха-ха-ха! Ой, не можу! Але з очей — ні сльозинки. — Не виходить, — зітхнула Хмаринка і попливла далі. Зустріла вона Сонечко. Сонечко гріло промінчики й усміхалось. — Сонечку, ти таке тепле! Може, ти розтопиш мою печаль? Я хочу заплакати дощиком! Сонечко обійняло Хмаринку золотими променями. Хмаринці стало так добре, так затишно, що вона почала муркотіти, як кошеня. Але дощику знову не було. — Я нікчемна хмарина! — зажурилася вона. — Усі хмари вміють плакати, а я ні. І попливла вона до Місяця-чарівника. Місяць саме розвішував зірки на небі. — Місяцю, зроби так, щоб я заплакала! — благала Хмаринка. Місяць задумався: — А ти спробуй згадати щось дуже-дуже смішне. Або дуже-дуже добре. І тут Хмаринка згадала, як минулого літа вона бачила маленького їжачка, який намагався з’їсти суницю, але наколов носик і чхнув так голосно, що всі зайці попадали зі сміху. А потім згадала, як білочка випадково впустила горіх просто на голову Ведмедеві, і Ведмідь подумав, що то грім гримить. Хмаринці стало так радісно, так щиро весело, що вона засміялася на все небо! І раптом — крап! — з неї впала перша краплинка. А за нею — друга, третя… І полився теплий, лагідний дощик! Він полити квіти, напоїв травичку, і навіть дуб-велетень зашелестів листям від радості. — Ура! Я навчилася плакати! — закричала Хмаринка. — Тільки виявляється, щоб заплакати, треба спочатку посміятися від душі! І всі в лісі зрозуміли: справжній дощик народжується не з суму, а з радості. А Хмаринка відтоді завжди носила з собою маленьку веселку — про запас, щоб ніколи не забувати, що найкращі сльози — це сльози щастя.
Щоб зробити щось добре, не треба сумувати. Найкращі справи народжуються з радості в серці.