Як Промінчик зігрів цілий ліс**

** У глибокому небі, в золотому колі сонця, жив маленький Промінчик. Він був такий крихітний, що іноді його навіть не помічали серед старших братів — великих, яскравих сонячних стріл. Але Промінчик мав найтепліше серце з усіх. Одного ранку він грався на хмарці, підстрибуючи, мов м'ячик, і не помітив, як відірвався від свого тата-Сонця. Він покотився вниз — просто у дрімучий ліс. — Ой! — скрикнув Промінчик, м'яко приземлившись у м'який зелений мох. Навколо стояли високі дерева, а крізь їхнє гілля пробивалося тьмяне світло. Промінчик озирнувся. Йому стало трохи самотньо, але він вирішив не сумувати. Він підстрибнув і побіг далі лісовою стежинкою. Раптом він почув тихе хлипання. За кущем калини сиділо зайченя — сіреньке, з довгими вушками, які тремтіли від холоду. — Чому ти плачеш? — запитало Промінчик. — Я загубився, — зітхнуло зайченя. — А ще я змерз. Моя мама казала, що влітку тепло, але сьогодні вітер такий холодний! Промінчик усміхнувся — його усмішка була схожа на золоту іскринку. — Не бійся! Я тебе зігрію. Він підстрибнув до зайченяти й обійняв його своїм теплим світлом. І стало зайченяті так затишно, ніби воно лежало в маминій шубці. — Ходімо зі мною! — зраділо зайченя. — Я покажу тобі нашу галявину. Там багато друзів! Вони побігли разом. На галявині вони побачили білочку, яка стрибала з гілки на гілку і сумно зазирала в дупло. — Що сталося? — запитав Промінчик. — Я сховала свої горішки на зиму, а тепер не можу їх знайти! — зітхнула білочка. — Без горішків мені буде голодно. Промінчик замислився. Він направив своє світло в дупло, і воно засяяло, мов маленький ліхтарик. Аж тут білочка скрикнула: — Ось вони! Вони впали на дно, а я дивилася лише зверху! Білочка дістала свої горішки і радісно обійняла Промінчика. — Ти справжній чарівник! Вони втрьох пішли далі. Дорогою вони почули дивний звук — ніби хтось важко зітхав. Це було ведмежатко, яке сиділо під старою сосною. — У мене болить лапка, — сказало воно. — Я підвернув її, коли біг за медом. Тепер не можу повернутися додому. Промінчик обережно підійшов і посвітив своїм теплим світлом на лапку. Ведмежатко відчуло, як біль стає меншим, а тепло розливається по всьому тілу. — Дякую! — радісно гупнуло воно здоровою лапою. — Ходімо до мене в барліг, я пригощу вас малиновим варенням! Так вони йшли: зайченя, білочка, ведмежатко і маленький Промінчик — такий золотий і теплий, що всі звірі визирали зі своїх домівок, щоб подивитися на нього. Але раптом Промінчик почав тьмяніти. Він віддав дуже багато тепла, і тепер його світло стало слабким, мов вечірня свічка. — Що з тобою? — злякалися звірята. — Я… я, здається, зовсім згасаю, — прошепотів Промінчик. — Я відірвався від Сонця, і тепер без нього я не можу світити. — Ми не дамо тобі згаснути! — вигукнуло зайченя. — Але як ми повернемо його додому? — запитала білочка. Ведмежатко почухало потилицю, а потім його очі засяяли: — Я знаю! Найвище дерево в лісі — стара сосна, що сягає аж до хмар. Якщо ми піднімемо Промінчика на її верхівку, він зможе повернутися до Сонця! І вони побігли. Ведмежатко несло Промінчика на своїй спині, білочка стрибала попереду і показувала дорогу, а зайченя підбадьорювало всіх. Вони дісталися до старої сосни — могутньої, з гілками, що тягнулися до неба. Ведмежатко почало лізти, але во