Як Світлячок знайшов своє світло

У глибокому старому лісі, де дуби сягали світанку, а річка тихенько співала колискові, жив собі маленький світлячок на ім’я Лучистик. Він був зовсім крихітний — менший за листочок суниці, — але мав велике добре серце. Та от біда: Лучистик боявся темряви. Щойно сонце ховалося за обрій, він забивався під широкий лопух і тремтів, а його маленький ліхтарик на спинці блимав то яскраво, то тьмяно, мов свічка на вітрі. — Чому я такий нещасний? — зітхав він, дивлячись, як інші світлячки танцюють уночі, мов зірочки, що впали на землю. — У всіх світло рівне й гарне, а в мене — мов перелякане. Одного вечора, коли місяць виплив із-за хмар, Лучистик набрався сміливості й полетів углиб лісу. Він хотів знайти Чарівну Квітку, про яку розповідала бабуся-сова: казали, що її пелюстки можуть подарувати будь-якому світлячку найяскравіше сяйво назавжди. Летів він темним лісом, і серденько його калатало. Раптом він почув тихе-тихе схлипування. Придивився — а під кущем сидить маленьке зайченя, тулить до себе лапку. — Що сталося? — запитав Лучистик, сідаючи поруч. — Я впав і загубив стежку додому, — зайченя підвело заплакані оченята. — А тут так темно, що я навіть не бачу своїх вушок. Лучистик неквапом замиготів своїм ліхтариком. І раптом побачив: хоч вогник і тремтить, він освітлює стежку! Маленький промінчик лягав на торішнє листя, на корінці, на камінці — і зайченя аж підстрибнуло: — Ой, ти світиш! Тепер я бачу дорогу! Лучистик провів зайченя аж до самої нори. Мама-зайчиха аж заплескала лапками від радості та почастувала малого гостя морквиною. — Дякую тобі, світлячку! — гукнуло зайченя. — Ти найсміливіший у лісі! Лучистик полетів далі, але тепер його серце співало. Невдовзі він почув, як десь поряд хтось зітхає. То була старенька Кротиця, яка вийшла з нори й заблукала серед сріблястих купин. — Я звикла до темряви, — зітхнула вона. — Але тут якась темрява незнайома, чужа. Тихо, як у склянці, і навіть мій ніс не відчуває трави. — Я вам допоможу! — метушливо сказав Лучистик і освітив доріжку аж до кротової нори. Кротиця всміхнулась, погладила його по крильцях лапкою: — Яке ж у тебе тепле світло! Мов грубка в моїй оселі. Лучистик летів, і з кожним кроком його ліхтарик горів усе впевненіше. А коли він зовсім захекався й сів на галявині відпочити, побачив просто перед собою ту саму Чарівну Квітку. Вона розквітала лише раз на сто років, і її пелюстки світилися блакитним сяйвом. — Нарешті! — скрикнув Лучистик. — Тепер я попрошу в тебе найяскравіше світло! Та квітка нахилилася до нього і тихо зашепотіла: — Поглянь на себе, світлячку. Твоє світло вже давно не тремтить. Воно зігріло зайченя, врятувало кротицю й вело тебе крізь усе, чого ти боявся. Хіба я можу подарувати тобі щось краще, ніж те, що вже є в твоєму серці? Лучистик глянув униз — і ахнув. Його маленький ліхтарик сяяв рівно та ясно, мов золота зірка. Він не помітив, коли це сталося, але темрява більше не лякала його. Бо він зрозуміло: справжнє світло народжується не від чарів, а тоді, коли ти світиш для інших. І відтоді щоночі Лучистик літав над лісом. Він проводжав заблукалих їжачків, освітлював шлях пташенятам, що випали з гнізда, і співав колискові для сонних бджілок. А якщо хтось питав, звідки в нього таке диво — він лише всміхався й відповідав: — Це не диво. Це любов. Вона світить завжди.