Як їжачок Тимко зіроньку врятував

У глибокому-глибокому лісі, там, де сосни сягають неба, а мох стелиться м’яким зеленим килимом, жив собі маленький їжачок на ім’я Тимко. Вдень він любив бігати стежками, слухати, як дятел вистукує дріб, і збирати достиглі лісові яблучка. Та коли сонце ховалося за обрій і на землю опускалися сутінки, Тимкові ставало трохи лячно. Темрява здавалася йому великою-превеликою, а кожен шерех — загадковим і небезпечним. Щовечора він визирав зі своєї затишної нірки під старим дубом і дивився на небо. Там, високо-високо, мерехтіли зорі. Вони були такі лагідні та спокійні, що Тимкові здавалося, ніби вони підморгують йому. Особливо він любив одну зіроньку — маленьку, сріблясту, яка завжди з’являлася першою. Вона наче вартувала ніч, оберігаючи сон усього лісу. Однієї осінньої ночі Тимко прокинувся від дивного звуку. Щось м’яко шурхотіло у траві, а потім тихенько зітхнуло. Їжачок насторожився, визирнув із нірки й побачив, як із куща калини випливає дивне світло. Воно було тьмяне, мов вогник у старому ліхтарику, і тремтіло, ніби йому було холодно. — Ой! — зойкнув Тимко. — Хто тут? — Це я, — почулося ледь чутно. — Зіронька. Я впала з неба... Зачепилася за хмаринку й покотилася вниз. Тепер не можу знайти дорогу додому. Їжачок підійшов ближче. Перед ним лежала крихітна срібляста зірочка. Вона була зовсім не схожа на ту яскраву красуню, що сяяла вночі. Тепер її промінчики тьмяно мерехтіли, немов свічка, що догорає. — Не бійся, — сказав Тимко, хоча й самому йому було трохи лячно в темряві. — Я допоможу тобі повернутися. Він обережно взяв зіроньку в лапки. Вона була прохолодна й легка, наче осінній листочок. І раптом Тимко зрозумів: він більше не боїться темряви. Бо тепер у нього була маленька подружка, якій потрібна його допомога. — Стривай, — мовив їжачок. — Як же тебе повернути на небо? Я ж не вмію літати. Зіронька замислилася. Її промінчики слабко блиснули. — Мені потрібне тепло. Багато тепла. Тоді я стану легшою за вітер і сама піднімуся. Тимко озирнувся. Навколо було темно й холодно. Але він знав, де шукати тепло. Він побіг до старого борсука, який жив у теплій норі під горіхом. Борсук здивувався, коли побачив їжачка з зіронькою в лапках, але дозволив їм погрітися біля грубки. Зіронька зігрілася трохи, але все ще була важкою. — Тепло дружби, — прошепотіла вона. — Цього ще замало. Тоді Тимко побіг до білочки, яка жила на високій сосні. Білочка обійняла зіроньку своїми пухнастими лапками й дала їй горішок. Зіронька повеселішала, але все одно не могла злетіти. — Тепло турботи, — сказала вона. — І цього ще трохи. Тимко замислився. Що ще може зігріти зіроньку? І раптом він згадав, як зранку збирав гриби разом із мамою, як вони сміялися й ділилися один з одним. Він згадав, як тато розповідав йому казки перед сном. Він згадав, як його обіймала бабуся, коли він падав і бив коліно. — Знаю! — вигукнув Тимко. — Тепло любові! Він міцно притулив зіроньку до свого колючого серця, закрив оченята й подумав про всіх, кого любить. Про маму, тата, бабусю, про ліс, про своїх друзів — борсука й білочку, про сонечко, що гріє землю, про весняні струмочки й осінні дощики. І тут сталося диво! Зіронька засяяла так яскраво, що в лісі стало видно, як удень. Вона стала легшою за пір’їнку, закружляла над Тимком, а потім почала повільно підніматися вгору, лишаючи за собою сріблястий слід. — Дякую тобі, Тимку! — гукнула вона з висоти. — Ти врятував мене не силою, а добрим серцем. Тепер я завжди світитиму для тебе. І якщо тобі колись стане страшно в темряві — просто подивися на небо. Я буду там! І справді, з того вечора Тимко більше ніколи не боявся темряви. Він знав, що там, угорі, світить його маленька срібляста подружка. А