Лісовий оркестр

У глибокому-глибокому лісі, де дуби сягають неба, а струмок дзюрчить, наче срібні намистинки, жилося звірятам дружно. Та ось одного ранку прокинулося лісове звірятко — Білченя Рудохвіст — і почуло дивні звуки. Хтось голосно стукав: «Тук-тук-тук!» Аж луна покотилася між деревами. — Це, мабуть, Дятел-Барабанщик розійшовся, — подумало Білченя. Та за хвилину почуло інше: «Дз-з-з-з!» — наче тисячі маленьких дзвіночків заспівали разом. А потім — «У-у-у-у!» — низько й протяжно, аж листя затремтіло. — Ой лишенько! — злякалося Білченя. — Що це діється? Воно скочило з гілки на гілку й побачило Дятла, що щосили товк дзьобом по сухому пеньку. Поруч, на ромашці, сиділа Бджілка Весела-Крильце й гуділа так, що аж пелюстки тремтіли. А під кущем Вовчик-Сіроманець набрав повні груди повітря й вив: «У-у-у-у!» так голосно, що злякав навіть власний хвіст. — Припиніть! — крикнуло Білченя. — Ви що, посварилися? — Ні! — замахав крильцями Дятел. — Я роблю найкращу музику! Слухай: тук-тук-тук! Це як барабан! — Яке там! — образилася Бджілка. — Ось моє: дз-з-з-з! Ніжне, як весняний вітерець. Воно найгарніше! — А моє «У-у-у» — найсильніше! — заперечив Вовчик. — Воно чути аж за три гори! І почали вони знову: тук-тук, дз-з-з, у-у-у! Кожен ґелґотав своє, але слухати один одного не хотіли. Аж раптом почули тихе: — Ой-ой-ой, який гармидер! То був старий мудрий Філін, що сидів на дубі. Він примружив свої великі жовті очі й мовив: — Слухайте, звірятка. Ви сперечаєтеся, чия музика краща, але кожен грає сам для себе. А ви спробуйте разом! — Разом? — здивувалося Білченя. — Але як? — А так, — усміхнувся Філін. — Нехай Дятел стукає в такт, Бджілка гуде мелодію, а Вовчик виє так, щоб усіх зігріти. А ти, Білченя, — звернувся він до Рудохвоста, — пострибай по гілках і створи шелест, наче листя співає. Звірятка перезирнулися. Спершу не вірили. Але Філін так мудро дивився, що вони вирішили спробувати. Дятел затамував подих і почав: «Тук… тук… тук!» — повільно, рівно, наче серце лісу. Бджілка прислухалася й додала своє ніжне: «Дз-з-з… дз-з-з…» — тихе, як роса на світанку. Вовчик спершу соромився, але потім набрав повітря й заспівав тихо-тихо: «У-у-у…» — так, ніби вітер шепотів у кронах. А Білченя пострибало з гілки на гілку, і листя зашелестіло: «Ш-ш-ш… ш-ш-ш…» І сталося диво! Усі звуки раптом злилися в одну пісню. Тук — дз — ууу — ш-ш-ш! Разом це було так гарно, що навіть сонце визирнуло з-за хмари, а квіти підвели голівки. — Ой! — скрикнула Бджілка. — Це ж так весело! — Аж мурашки по лапках! — засміявся Дятел. — Я аж хвостом виляю! — зрадів Вовчик. Вони грали ще й ще. Тук-дз-ууу-ш-ш! Аж раптом почули, як з усіх куточків лісу до них біжать звірятка: Зайчик-Побігайчик, Їжачок-Колючка, Лисичка-Сестричка. Усі зупинилися й слухали, роззявивши ротики. — Яка чудова музика! — прошепотіла Лисичка. — Це ви разом зробили? — спитав Зайчик. — Ми? — здивувалося Білченя. — А й справді, ми ж разом! І тут усі зрозуміли: коли кожен грає сам, то виходить лише шум. А коли всі разом — виходить справжня музика, яка радує все лісо. Відтоді звірята щоранку збиралися на галявині. Дятел бив у пеньок, Бджілка гуділа, Вовчик вив, а Білченя стрибало по гілках. А якщо хтось із них починав сперечатися, хто кращий, Філін лише кліпав очима й казав: — Пам’ятайте: кожен із