Як звірі повертали ведмедю Буркоту сміх

У глибокому лісі, де дерева сягали неба, а струмки дзвеніли, наче срібні дзвіночки, жив ведмідь Буркіт. Він був великий і сильний, але ніколи не усміхався. Щоранку він виходив із барлогу, дивився на сонце й бурчав: — Гм! Знову світить! І чого воно радіє? Звірі боялися Буркота. Якщо білочка падала з дуба, він кричав: «Так тобі й треба!» Якщо зайченя спотикалося через корінь, Буркіт тупотів: «Не дивишся під ноги!» А коли пташки співали вранці, він затуляв вуха лапами й сердито бурмотів: «Тихіше! Спати не дають!» Усі в лісі були засмучені. Пташки відлітали далеко, щоб пощебетати. Білочки ховали горішки в найдальші дупла. Їжачок Хоробрик навіть перестав навідувати свою бабусю, бо шлях до її хатинки пролягав повз барліг Буркота. Але найбільше журчилося маленьке зайченя Стрибко. Воно любило сміятися й стрибати, але від ведмежого бурчання у нього висли вушка. — Чому він такий сердитий? — питало зайченя в Їжачка. — Бо він загубив свій сміх, — відповіла Мудра Сова, яка сиділа на старому дубі. — Загубив? — здивувалося зайченя. — Хіба можна загубити сміх? — Можна, — зітхнула Сова. — Сміх живе в серці. Якщо серце закрити від добра, він тікає. Буркіт сам зачинив своє серце на міцний замок. Тож сміх і втік. Стрибко замислився. Йому стало дуже шкода ведмедя. Він вирішив допомогти. Разом з Їжачком Хоробриком вони побігли до всіх звірів. — Слухайте! — закричало зайченя. — У Буркота вкрали сміх! Або він сам його загубив. Давайте повернемо йому сміх! — Як? — здивувалися білочки. — Він же нас проганяє! — А ми не будемо його проганяти, — весело сказав Стрибко. — Ми зробимо йому подарунок! І звірі вирішили влаштувати для ведмедя свято. Білочки зібрали найбільший кошик стиглої малини. Їжачок приніс грибочків, які так любив Буркіт. Пташки навчилися нової пісеньки — дзвінкої, як літній дощик. А Стрибко нашовпушився й приніс кленовий листочок, що сяяв, наче маленьке сонечко. Рано-вранці, коли ведмідь ще спав, звірі тихенько прикрасили його барліг. Розклали малину на березовому пеньку. Поставили грибочки біля входу. Пташки сіли на гілку дуба над барлогом і почали щебетати. Стрибко поклав золотий листочок на поріг. Буркіт прокинувся. Він хотів як завжди забурчати, але почув пташиний спів. Виглянув із барлогу — а там малина! Червоні ягідки, соковиті, аж рот наповнився слиною. А грибочки! Аж три кошики! Він навіть забув, як його звати. — Це... це мені? — пробурмотів ведмідь, але вже без злості. — Тобі! — закричали звірі звідусіль. — Бо ти наш найкращий сусід! Буркіт розгубився. Він не знав, що казати. Він завжди думав, що його ніхто не любить. А тут — подарунки, пісні, усміхнені мордочки. У його великих грудях щось залоскотало. Ніс почервонів, вуса затремтіли. — Гм, — спробував він забурчати, але вийшло не бурчання, а дивний звук. — Хе-хе... А Стрибко підстрибнув і закричав: — Дивіться! Буркіт сміється! — Я не сміюся, — заперечив ведмідь, але рот у нього сам розтягнувся до вух. — Я... хе-хе... оце так малина! Він спробував насупити брови, але не зміг. Брови стрибали, наче гралися. А тоді ведмідь