Їжачок Пиріжок і Незвичайний Сад

У глибокому-глибокому лісі, де навіть вітер розмовляв лише пошепки, жив собі їжачок на ім'я Пиріжок. Він був кругленький, м’якенький, із безліччю колючок, які, щоправда, ніколи не кололись, бо Пиріжок був надто добрим, щоб когось образити. У Пиріжка був маленький будиночок під великим дубом. Удома він тримав чайник із ромашкою, три чашки (для себе, для сови і для Місяця), а ще — дерев’яну скриньку, в якій зберігав... ні, не горішки. Він зберігав сміх. Кожен раз, коли хтось у лісі сміявся, Пиріжок тихенько збирав цей сміх у свою скриньку, щоб потім поділитися ним із тим, кому сумно. Одного ранку Пиріжок прокинувся від дивного звуку. Це було схоже на зітхання. Він визирнув у віконце й побачив свого сусіда, зайчика Стрибка, який сидів на пеньку, опустивши вушка. — Стрибку, що сталося? — спитав їжачок, викочуючись надвір. — Я більше не вмію радіти, — сумно сказав зайчик. — Я перепробував усе: стрибав, грав у хованки, навіть з’їв три морквини поспіль. Але в животі лишилася порожнеча, а в серці — холодно. Пиріжок почухав колючку за вухом і сказав: — А ходімо зі мною. Я знаю одне місце, де росте щастя. Вони пішли через ліс. Пиріжок вів зайчика стежкою, встеленою м’яким мохом, повз старезний дуб із дуплом, де жила мудра сова, і аж до галявини, яку зайчик раніше ніколи не бачив. Посеред галявини ріс дивовижний кущ. На ньому замість листя висіли маленькі дзвіночки, замість квітів — різнобарвні намистинки, а замість ягід — прозорі бульбашки, в яких танцювали сонячні промінчики. — Що це? — зачудовано прошепотів Стрибок. — Це Сад Незроблених Добрих Справ, — відповів Пиріжок. — Кожен із нас може щось тут посадити. От дивись. Їжачок підійшов до куща, простягнув лапку до однієї з бульбашок і легенько торкнувся її. Бульбашка луснула, і з неї вилетів теплий золотий подих, що облетів навколо зайчика й розтанув у повітрі. — Що це було? — спитав зайчик. — Це була добра справа, яку я зробив учора ввечері, коли допоміг старенькій черепасі перебратися через камінь. Бульбашка зберігає відчуття від тієї справи, щоб я міг згадати його, коли мені сумно. Зайчик замислився. А потім сказав: — А я вранці поділився морквиною з білченям. Це теж добра справа? — Авжеж! — зрадів Пиріжок. — Ходімо, знайдемо твою бульбашку! Вони довго шукали. На кущі висіло багато бульбашок. Одна була рожева, наче світанок, інша — блакитна, як небо, третя — зелена, як весняна трава. І раптом зайчик побачив свою: вона була помаранчева, як морквина, і всередині неї стрибав маленький сонячний зайчик. Стрибок торкнувся бульбашки — і відчув, як тепла хвиля пробігла від кінчиків вушок до кінчиків хвостика. Він згадав, як білченя посміхнулося йому, як сказало «дякую», як приємно було ділитися. І раптом зайчик засміявся. Спочатку тихенько, а потім — голосно й дзвінко, як весняний струмок. Пиріжок підставив свою скриньку і зловив цей сміх. А на кущі замість однієї бульбашки виросла нова — срібляста, схожа на краплинку роси. — Що це? — спитав зайчик. — Це нова добра справа, — усміхнувся їжачок. — Твоя. Відтепер, коли тобі буде сумно, ти зможеш прийти сюди й згадати, як сьогодні сміявся. І ще — ти зможеш посадити тут нову бульбашку, зробивши комусь добро. З того дня Стрибок і Пиріжок часто приходили до Саду Незроблених Добрих Справ. Вони допомагали мурашкам тягнути хвоїнки, читали казки старенькому кроту, який погано бачив, і навіть навчили вовченя зав’язувати шнурки. Кожна добра справа вирощувала на кущі нову бульбашку, а в їхніх серцях — тепло. А якось узимку, коли ліс засинав під снігом, Пиріжок і Стрибок сиділи в їжачковому будиночку, пили чай із ромашкою і дивилися на скриньку, повну сміху. — Знаєш, — сказав зайчик, — я зрозумів. Порожнеча в животі зникає не тоді, коли з’їси три морквини. А тоді, коли поділишся хоча б однією. Пиріжок кивнув. Він відкрив скриньку, і звідти вилетів сміх — легкий, теплий, як літній дощик. Він облетів кімнату, зазирнув у кожен куточок і повернувся назад, лишивши по собі відчуття, що світ нав