Світлячок Сяйко та Нічний Ліс

У глибині дрімучого лісу, де стежки переплітаються, мов коси старенької бабусі, жив собі маленький світлячок на ім’я Сяйко. Він був зовсім крихітний, з крильцями, схожими на пелюстки нічної фіалки, але мав велике-превелике серце. Сяйко дуже любив свій ліс. Він знав, де росте найсолодша суниця, де ховається від дощу товстенький борсук, і як пахне волога земля після літньої зливи. Але була в нього одна таємниця, про яку він нікому не розповідав. Сяйко боявся темряви. Так, так, уявіть собі! Маленький світлячок, який сам світився у пітьмі, як зіронька, тремтів, коли навколо ставало зовсім чорно. Йому здавалося, що з темряви ось-ось вигулькне щось страшне: кошлате, зубате, з очима, як два жаринки. Тому, коли сонце ховалося за обрій, Сяйко забирався у дупло старого дуба разом зі своїм другом — сім'єю сонечок, і не виходив до самого ранку. Одного разу вночі, коли сонечка вже спали, а місяць закрився хмаринкою, на ліс спустилася така темрява, що хоч око виколи. Сяйко прокинувся від дивного звуку. Хтось тихо, але дуже сумно плакав. — Хто тут? — пискнув Сяйко, визираючи з дупла. Його хвостик злякано блимав, розганяючи темряву навколо. — Це я, — почулося з-під куща калини. — Я, маленьке зайченя Пушок. Я заблукав. Грався з метеликами, погнався за ними, а коли стемніло, зрозумів, що не знаю дороги додому. А тут так страшно! Мама казала, що в темряві живуть сірі вовки. Сяйкові стало дуже шкода зайченяти. Він виліз із дупла, підлетів ближче і побачив, як Пушок тремтить усім своїм пухнастим тільцем. — Не бійся, — сказав Сяйко, хоча в його власному серці теж стрибали перелякані жабки. — Я проведу тебе додому. Я знаю ліс. Вони рушили в путь. Сяйко летів попереду, освітлюючи стежку своїм маленьким ліхтариком. Темрява навколо була густою, мов кисель, і Сяйкові щоразу хотілося сховатися. Але він дивився на зайченя, яке йшло за ним, і розумів: якщо він злякається, Пушок залишиться сам. А цього допустити було не можна. — Дивись, он там, за тим пеньком, нора старого крота. Він завжди смачно хропе, — говорив Сяйко, намагаючись відволікти себе і зайченя від страхів. — А правда, що кроти бачать у темряві? — питав Пушок, тісніше притискаючись до світлячка. — Правда. Але вони майже нічого не бачать на світлі. Так що темрява для них — це їхній дім, — відповів Сяйко. Раптом із гілки старого дуба почулося ухання. Пушок аж підстрибнув від переляку. — Це пугач! — скрикнув Сяйко, хоча його власне серце калатало, мов набат. — Він старий і мудрий. Він охороняє ліс, а не полює на зайченят. Привіт, дядечку Пугачу! — крикнув Сяйко вгору. З дупла визирнула круглоголова тінь. Пугач пильно подивився на маленького світлячка, який світився хоч і неяскраво, але дуже впевнено, і сказав: — Молодець, Сяйку. Ти хоч і малий, але маєш сміливе серце. Іди, я простежу, щоб ніхто не зачепив вас. Вони пішли далі. Сяйко вже майже не помічав темряви. Він дивився на те, як Пушок іде поруч, тримаючись лапкою за його тіло, як довіра зігріває їх обох, і раптом зрозумів: темрява — вона не страшна. Вона просто велика і тиха. А якщо в ній є хтось, хто світить, — вона стає затишною. Ось уже блиснули вогники — то була галявина, де жило зайченя. Мама-зайчиха, вся заплакана, кинулася до Пушка. Вона обіймала його, цілувала в мокрий носик і дякувала Сяйкові. — Ти найхоробріший світлячок у всьому лісі! — сказала вона. Сяйко засоромився. Він хотів сказати, що сам боявся темряви, але промовчав. Бо коли він летів додому, він відчував, що страх кудись подівся. Він летів над лісом, світячись, мов маленька зірочка, і бачив, як його світло допомагає іншим: ось жучок знайшов дорогу, ось нічний метелик зігрівся біля його вогника. Відтоді Сяйко більше не ховався в дуплі на ніч. Він літав над лісом, світив для всіх, хто