Жив собі в маленькому лісочку під старою ялиною їжачок на ім’я Тимко. Він був дуже швидким, аж надто швидким. Він завжди кудись поспішав: за сніданком — бігом, до друга Білочки — стриб-скок, а вмивався так хутко, що краплі роси навіть не встигали впасти з його колючок. Одного ранку Тимко прокинувся й почув, як Соловейко співає найгарнішу пісню у світі. — Ой, як гарно! — вигукнув Тимко. — Я хочу почути її всю! Він зірвався з місця й побіг до Соловейка, але так поспішав, що спіткнувся об корінь, перекинувся й покотився колобком просто в кущі шипшини. Поки виплутувався, Соловейко вже закінчив співати. — Ех, — зітхнув Тимко, — нічого не почув. Тоді він вирішив назбирати суниць на обід. Суниці росли на галявині, і їх було повно-повнісінько. Але Тимко так поспішав, що хапав ягоди не дивлячись. Він схопив зелену, потім кислу, а потім і зовсім жолудь. — Фу, яка гидота! — скривився він. Повз пролітав Старий Крот, який усе на світі знав. Він подивився на Тимка одним оком і прошамкав: — Тимку, ти біжиш так, ніби за тобою Лис женеться. Але Лиса нема. Є тільки ліс, сонце і спокій. Спробуй сьогодні робити все повільно. — Повільно? — здивувався Тимко. — Але ж я все пропущу! — Навпаки, — усміхнувся Крот і пірнув у нору. Тимко замислився. Він вирішив спробувати. Пішов не бігом, а кроком. Повільно-повільно. І раптом помітив, який м’який мох під лапками. А на листочку сиділа Сонечко й чистила крильця. Тимко зупинився й привітався з нею. Сонечко розповіла йому, що в траві ховається маленький дзвіночок, який дзвенить, коли дме вітерець. Тимко прислухався — і справді почув ледь чутний «дінь-дінь». Він ніколи раніше не чув цього дзвону. Потім він підійшов до куща суниць. Не хапав, а обережно вибрав найчервонішу, найсоковитішу ягоду. Поклав її до рота — і вона розтанула, наче сонячний промінчик. — Оце так смакота! — зрадів Тимко. Аж тут прилетів Соловейко й знову заспівав. Тимко сів на пеньочок, заплющив очі й слухав. Він чув кожну нотку, кожен перелив. Пісня була довга, але Тимко не поспішав. Він сидів і слухав до самісінького кінця. — Оце так диво! — прошепотів він, коли Соловейко замовк. Увечері Тимко прийшов додому. Він не впав жодного разу, не вколовся і навіть знайшов найсмачнішу ягоду в лісі. А найголовніше — він почув пісню Соловейка від початку до кінця. З того дня Тимко іноді бігав — бо це весело. Але коли хотів побачити щось справді гарне або почути щось важливе, він зупинявся, робив глибокий вдих і йшов повільно. Бо найкращі речі в житті трапляються саме тоді, коли ми не поспішаємо.
Найкращі речі в житті трапляються тоді, коли ми не поспішаємо і вміємо зупинитися, щоб їх помітити.