Зіронька та Сонях

У високому небі жила собі маленька Зіронька. Вона була не така яскрава, як її старші сестри-зорі, і не така велика, як місяць. Але Зіронька дуже любила дивитися вниз, на Землю. Особливо їй подобалося одне поле, де ріс самотній Сонях. Щоночі Зіронька дивилася, як Сонях спить, схиливши свою жовту голову. Щоранку вона бачила, як він прокидається й тягнеться до сонця. Зіроньці так хотілося поговорити з ним, але вдень вона зникала, а вночі Сонях спав. Одного разу, коли настала дуже темна безмісячна ніч, Зіронька зібрала всю свою сміливість і тихо промовила: — Доброго вечора, пане Соняху! Сонях розплющив очі й здивувався: — Хто тут? Я думав, що всі вже сплять. — Це я, Зіронька. Я так довго хотіла з тобою познайомитися! Сонях усміхнувся своїм личком, яке завжди поверталося до світла: — Я теж тебе бачив, маленька цяточко світла. Ти така тендітна, але так сміливо мерехтиш серед темряви. — Я хочу бути більшою, — зітхнула Зіронька. — Щоб усі помічали моє світло, як помічають твою красу вдень. Сонях лагідно погойдав головою: — А знаєш, Зіронько, я теж колись заздрив. Я дивився на небо і думав: «От зорі — вони сяють цілу ніч, а я лише вдень тягнуся до сонця. Я не можу світити в темряві». — Але ж ти такий яскравий! — вигукнула Зіронька. — Коли ти стоїш серед поля, все навколо стає святковим. — Це тому, що я навчився бути щасливим від того, що маю, — відповів Сонях. — Я тримаю в собі багато маленьких насінинок — це моє багатство. Вони нагадують мені, що навіть коли я постарію й похилюся, я залишу після себе нові соняхи. А ти, Зіронько, світиш навіть коли всі зорі ховаються за хмарами. Це дуже важлива робота! Зіронька замислилась. Вона ніколи не думала про свою роботу так. — Але я така маленька... — Маленька, але наполеглива, — сказав Сонях. — Ти не здаєшся, навіть коли небо стає сірим і сумним. Ти чекаєш і знову з'являєшся. Це і є справжня сила. І тоді сталося диво. Темна хмара затулила все небо, і навіть Сонях зажурився, бо не міг бачити своєї подружки. Але Зіронька напружила всі свої сили й засяяла так яскраво, як ніколи раніше. Вона пробилася крізь хмарку маленьким промінчиком і торкнулася Соняха. — Бачиш? — прошепотіла вона. — Я можу більше, ніж думала. — А я навчився радіти ночі, — відповів Сонях. — Раніше я сумував, коли сонце ховалося. А тепер знаю, що в темряві є маленькі друзі, які світять для мене. З того часу вони щоночі розмовляли. Зіронька розповідала про далекі планети, а Сонях — про бджілок, метеликів і теплий літній вітер. Вони зрозуміли, що кожен із них важливий по-своєму: Сонях дарує радість удень, а Зіронька — надію вночі. А коли навесні біля старого Соняха виріс маленький новенький Соняшник, Зіронька засяяла ще яскравіше, бо знала: її друг залишив по собі щось прекрасне. І вона зрозуміла, що справжнє світло — це не те, скільки ти сяєш, а те, скільки тепла ти даруєш іншим.