Як їжачок Грицько зігрів ліс

У самому серці старого лісу, де дуби сягали неба, а струмок дзюрчав, мов срібний дзвіночок, жив їжачок на ім’я Грицько. Він був маленький, колючий, із блискучими очима-намистинками, але найбільшою його окрасою було добре серце. Прийшла осінь. Спочатку вона була золота й лагідна, але потім почала хмуритися, сипати дрібним дощем і холодними вітрами. Листя з дерев опадало, травичка жовкла, а ночами став приморожувати перший іній. — Ой-ой-ой! — тремтів під кущем Грицько. — Як же холодно! Треба щось робити, інакше ліс зовсім замерзне. І вирішив він зігріти ліс. Насамперед узявся збирати опале листя. Він котився по стежках, наколював на свої колючки жовті, червоні та бурі листочки, а потім акуратно вкладав їх біля коріння дерев. — Ось, дубочку, тепла ковдра! — примовляв Грицько. — А тобі, берізко, ось хустинка. Але налетів сердитий вітер, засвистів, закрутив листя в повітрі й розкидав його по всьому лісу. Грицько зітхнув, але не здався. Він побіг до старого дупла, де жив мудрий філин Пантелеймон. — Дядечку філіне, — запитав їжачок, тремтячи від холоду, — як мені зігріти ліс? Я збирав листя, але вітер його розніс. Філин підморгнув жовтим оком, погладив пір'я на грудях і мовив: — Ех, Грицьку, листя — не справжнє тепло. Воно так само швидко зникне, як і прийде. Справжнє тепло живе в добрих справах. Зробиш добро — і навколо стане тепліше, навіть у найлютіший мороз. Замислився їжачок. Як це — зробити добро? Він вийшов на галявину й побачив білочку Риску, яка схвильовано стрибала з гілки на гілку. — Ой, лишенько! — пищала вона. — Я сховала горішки в дупло, але воно надто високо, а гілочка, по якій я стрибаю, тріснула. Як же я тепер дістану свої припаси? Грицько подивився на дупло, потім на себе. Він був маленький, але дуже наполегливий. — Я допоможу! — крикнув він і почав дертися на стовбур. Колючки чіплялися за кору, лапки ковзали, але їжачок ліз усе вище й вище. Нарешті він дістався до дупла, дістав звідти мішечок із горішками й обережно спустився вниз, тримаючи його в зубах. — Тримай, Риско! — вигукнув він, простягаючи білочці її скарб. Білочка так зраділа, що затанцювала на хвостику. А Грицько раптом відчув: йому стало трохи тепліше. Навіть вітер, здавалося, не таким злим став. Побіг він далі. Бачить — під кущем сидить зайчик Стрибунець і плаче. — Чого ти плачеш? — запитав Грицько. — Я хотів перескочити струмок, але він став широким після дощу, і я намочив лапки. Тепер не можу дістатися до своєї нірки, а там на мене чекає гарячий чай із морквою! — схлипнув зайчик. Грицько оглянув береги. Поруч лежала довга гілка. Він підклав її, міцно притиснув камінцями й гукнув: — Ось тобі місточок, Стрибунцю! Біжи! Зайчик перебіг по гілці, обійняв їжачка й поскакав додому. А Грицько відчув, що йому стало ще тепліше. Колючки його, здається, навіть почали трохи світитися. Далі він зустрів мишку-шкряботушку, яка тягла до нори величезне колосся жита, але воно весь час падало. — Давай я допоможу, — сказав Грицько. Він наколов колосся на свої колючки й покрокував до нори. Мишка бігла попереду і вказувала дорогу. Вони склали цілу комору зерняток. — Який ти молодець! — запищала мишка. — Тепер моя сім'я буде сита всю зиму. І ось тоді сталося диво. Навколо Грицька повітря потеплішало, як біля грубки. Сніжинки, що почали падати з неба, не торкалися його колючок, а танули в повітрі, перетворюючись на проз