Яблунка для всіх

У глибокому лісі, де сосни сягали неба, а вечірні роси вмивали трави, жив їжачок на ім’я Колючка. У нього була невеличка хатинка під старим дубом, а біля неї — одна-єдина яблунька. Вона росла собі тихо, розкинувши віти, і кожної осені дарувала їжачку повнісінький кошик червоних, пахучих яблук. Та був у Колючки один недолік: він дуже жаліў свої яблука. Коли білочка Рудохвістка просила одне яблучко для своїх малят, їжачок фиркав: «Сама сади собі!». Коли зайчик Стрибун зазирав через паркан, Колючка ховав кошик під ліжко. А коли старенька пані Сова питала хоч крихітку, їжачок зачиняв двері й бурмотів: «Це моє, моє, моє!» Яблук було так багато, що вони почали псуватися. Колючка зітхав, складав їх у льох, але все одно нікому не давав. І чим більше яблук він ховав, тим сумнішими ставали його очі. Він ходив похмурий, як осіння хмара, і навіть їжачки-сусіди перестали з ним вітатися. Одного ранку прокинувся Колючка від дивного звуку. Хтось тихенько стукав у двері. Відчинив — а на порозі стояв маленький кротеня. Він тремтів і тримав у лапках порожню торбинку. — Дядечку Їжачку, — прошепотів кротеня. — Моя мама захворіла. Лікар сказав, що їй потрібен яблучний відвар. А в нашій норі немає жодного яблучка. Може, у вас знайдеться… хоч одне? Колючка насупився. Він уже хотів сказати: «Немає в мене нічого!», але глянув на крихітне кротеня, на його тремтливі вуса і враз згадав, як сам колись був маленьким і хворим. Як мама-їжачка варила йому яблучний чай з медом. Як тепло ставало на серці від однієї часточки тепла. — Стривай, — мовив їжачок і пішов до льоху. Він дістав найчервоніше яблуко, поклав його в торбинку кротеняти. А потім подумав — і додав ще одне, і ще одне. — Оце для тебе, оце для мами, а оце — щоб ви назбирали сили. Кротеня просяяло. Воно обняло їжачка за колючу лапку й побігло додому. Того ж дня до Колючки прийшла білочка Рудохвістка. Вона несла жолуді й сором’язливо мовила: — Їжачку, я знаю, що ти не даєш яблук. Але, може, обміняємося? Я тобі жолудів, а ти мені хоч три яблучка для діток. Колючка глянув на купу жолудів, потім на яблуньку, і раптом усміхнувся: — Бери скільки треба, білочко. Жолуді я не збираю, але ти могла б мене пригостити грибочками. Білочка зраділа, набрала повні лапки яблук і пообіцяла принести сушених грибів. А за тиждень усі звірі в лісі вже знали: їжачок Колючка змінився. Він дозволив зайчику Стрибуну нарвати яблук для зайченят, пані Сови — почастуватися на здоров’я, а кротятам — набрати яблук про запас. Яблунька ж, наче відчуваючи радість, родила ще рясніше. Гілки гнулися від солодких плодів, аж доводилося підпирати їх паличками. Одного вечора Колючка сидів на ґаночку і дивився, як лісові малюки граються під його яблунькою. Білченята бігали по гілці, зайченята стрибали в купі листя, а кротенята ліпили з піску пиріжки. І на серці в їжачка було так тепло, аж він засміявся вголос. — Чого ти смієшся? — спитала пані Сова, сідаючи поруч на паркан. — Смішно мені, — відповів Колючка. — Раніше я ховав яблука, а вони гнили. Тепер ділюся — а їх стає ще більше. І друзів у мене стало більше, ніж яблук на дереві. — То так і є, — мудро примружилась Сова. — Тепле серце, наче сонце: чим більше світить, тим яскравіше горить. Із того часу їжачок більше ніколи не жалівся на самоту. Його хатинка завжди була повна гостей, а на столі — запашний яблучний пиріг. Бо справжнє щастя, як виявляється, не в тому, щоб мати багато, а в тому, щоб ділитися з тими, кого любиш.