Найдорожчий скарб Їжачка Колючка

У глибокому лісі, де сосни сягають неба, а мох стелиться м’яким зеленим килимом, жив собі їжачок на ім’я Колючок. Він був маленький, кругленький, з блискучими очима-намистинками та безліччю гострих колючок на спинці. Та найдивовижнішим у ньому було не це, а його добре серце. Колючок жив у затишній нірці під старим дубом. Він дуже полюбляв зиму, бо саме тоді ліс ставав тихим і казковим, а сніг іскрився, немов розсипана цукрова пудра. А ще взимку він пив найсмачніший чай із суницею, яку назбирав ще влітку, та слухав, як завірюха співає свої пісні за вікном. Одного зимового ранку Колючок прокинувся від дивного звуку. Хтось тихо плакав надворі. Їжачок визирнув з нірки й побачив маленького зайчика Трусика, який сидів під кущем і тремтів. — Що трапилося, Трусику? — стурбовано спитав Колючок, вийшовши на сніг. — Я загубив свою торбинку з морквинками, які ніс для мами й братиків на свято, — схлипуючи, відповів зайчик. — Я так старався, так беріг її, але провалився в замет і випустив її з лап. Тепер не знаю, що робити. Колючок замислився. У нього в нірці була повна комора запасів: грибочки, яблучка, горішки та запашна суниця. Він міг би поділитися, але ж морквинки в нього не було. — Ходімо зі мною, — лагідно сказав їжачок. — Разом ми щось придумаємо. Вони вирушили лісом. Сніг рипів під лапками, а мороз щипав за носики. Раптом вони побачили білочку Рудохвістку, яка засмучено сиділа на гілці. — Що сталося, сестричко? — спитав Колючок. — Я збирала горішки до святкового столу, але мій мішечок порвався, і всі горішки розсипалися по снігу, — зітхнула білочка. — Не журися, — мовив їжачок. — Ходімо з нами, разом веселіше. Вони пішли далі. Тут вони зустріли ведмедика Медового, який чомусь не спав у своїй барлозі, а сидів на пеньку, сумно дивлячись на небо. — Ведмедику, а чому ти не спиш? — здивувався Колючок. — Я прокинувся, бо мені наснився сон про велику бочку меду, а коли прокинувся — згадав, що моя бочка вже порожня, — прогув ведмедик. — Тепер не маю чим пригостити своїх друзів. Колючкові стало дуже шкода всіх. Він подивився на своїх нових друзів, на їхні сумні мордочки, і раптом його осяяла ідея. — А знаєте що? — радісно вигукнув він. — Ходімо всі до мене в гості! Ввечері в затишній нірці під дубом зібралися всі. Колючок поставив на стіл великий чайник із суничним чаєм. Білочка принесла решту горішків, які встигла врятувати. Зайчик Трусик, хоч і без морквинок, приніс свої веселі пісеньки. А ведмедик Медовий, згадавши про свою порожню бочку, зітхнув і сказав: — От якби в нас був хоч маленький шматочок меду, було б зовсім свято. — А може, й не треба меду? — посміхнувся їжачок і дістав із комори банку з ароматним яблучним варенням. Друзі зраділи. Вони пили запашний чай, їли варення та горішки, і їм було так тепло й затишно, що сумні думки зникли геть. Вони сміялися, розповідали історії та співали пісень. Аж ось хтось постукав у двері. На порозі стояла тітонька Сова, стара мудра мешканка лісу. Вона тримала в дзьобі чарівний горщик, з якого йшов дивовижний запах. — Я летіла повз і почула ваші веселі голоси, — мовила вона. — Я приготувала трохи липового меду, але вдома їсти його сама — нудно. Може, пригостите стареньку чаєм? — Звісно! — запросили її друзі. Сова увійшла, і всі побачили, що вона принесла не просто мед, а найзапашніший, найзолотистіший мед, який тільки буває в лісі. Ведмедик аж підстрибнув від радості. Тієї ночі вони бенкетували до самого світанку. А коли зорі почали гаснути, їжачок Колючок подивився на своїх друзів і зрозумів: справжній скарб — це не запаси в коморі. Справжній скарб — це дружба, доброта та щедрість, які зігрівають серця тепліше за найкращий чай із сунице