Колючка, який знайшов тепло

У маленькому лісочку, де сонце пробивалося крізь лапаті ялинки й шовкові берізки, жив їжачок на ім’я Колючка. Він був чемним, але мав одну біду — дуже гострі колючки. Та не просто гострі, а ще й колючі-преколючі! Варто було йому когось обійняти чи навіть просто торкнутися, як одразу чув: «Ой-йой-йой!» — і всі тікали. Через це Колючка був самотній. Він сидів під старим дубом, дивився, як білочки стрибають із гілки на гілку, як зайченята граються в квача, і зітхав. — Чому я такий колючий? — питав він у місяця. — Усі мають друзів, а я — лише голки. Місяць мовчав, але лагідно світив. Тоді Колючка вирішив будь-що позбутися своїх колючок. Він пішов до старої мудрої Сови, що жила в дуплі. — Сова, зроби так, щоб мої колючки стали м’якими, як вата! — попросив їжачок. Сова примружила жовті очі: — А ти впевнений, що це тобі допоможе? Візьми-но цей горішок, покажи його всім мешканцям лісу. Але нікому не розказуй, навіщо він. Колючка здивувався, але взяв горішок. Спочатку він зустрів Зайчика Пирчика. Той саме гриз морквину. — Ой, Колючко, не підходь близько, бо вколеш! — насторожився Зайчик. — Я тільки показати хочу, — зітхнув їжачок і простягнув горішок. — Гарний горішок, — кивнув Пирчик. — Але... обережно, ти замахав голками! Далі Колючка побіг до річки, де плавало Качення Кряк. Воно побачило їжачка і враз пірнуло під воду, виставивши лише хвостика. — Кря! Не коли мої лапки! — закричало каченя. Колючці стало гірко-гірко. Він сів на березі й заплакав. Колючки на спині дрібно тремтіли від образи. Раптом він почув тоненький писк. Під кущем сиділо маленьке Мишеня, у якого заплуталася лапка в сухій травинці. — Допоможи! — пискнуло Мишеня. — Я не можу вибратися! Колючка обережно підійшов. Він знав, що не може торкнутися мишеняти, бо вколе. Але раптом побачив: гострі колючки — як голочки! Він нахилився, акуратно підчепив травинку однією колючкою, потім другою — і розплутав її. Мишеня вистрибнуло на волю! — Ой, дякую! — запищало воно. — Ти такий спритний! Твої колючки — справжні чарівні пальчики! Колючка закліпав очима. Вперше його хтось похвалив за колючки! — А ще, — додало Мишеня, — я бачило, як ти плакав. Ходімо, я тебе познайомлю з усіма! Вони просто не знають, який ти добрий. Мишеня повело їжачка на галявину. Там зібралися всі: Зайчик, Каченя, білочки. Вони злякалися, але Мишеня голосно сказало: — Колючка врятував мене! Він не колеться, коли хоче допомогти! І він показав мені, що справжня доброта — не в м’яких лапках, а в доброму серці! Звірята перезирнулися. Зайчик Пирчик несміливо підійшов: — Вибач, Колючко. А можна подивитися твій горішок? Колючка дістав горішок. І раптом він тріснув, а з нього випурхнув маленький золотий вогник! Він покружляв над їжачком і тихо сказав: — Це Совина хитрість. Вона знала, що твої колючки — це не покарання. Це твій дар. Завдяки їм ти можеш робити те, що не можуть інші: захищати друзів, допомагати, а ще... обіймати так, щоб ніхто не вколовся, якщо обіймати серцем. Вогник розтанув, а натомість у Колючки на спинці з’явилася м’яка пухнаста хмаринка — прямо між колючками. І тепер, коли він обіймав друга, колючки підіймалися, а хмаринка обіймала всіх теплом. З того дня Колючка більше не плакав. Він зрозумів: кожен має свої колючки, але головне — як ними користуватися. Можна колоти, а можна — рятувати. І коли він обіймав Зайчика Пирчика, Каченя Кряка і Мишеня, вони відчували не біль, а тепло. Бо справжнє тепло завжди ховається всередині — там, де б’ється добре серце. А стара Сова всміхалася з дупла: вона знала, що кожна колючка — це лише спосіб сказати світові: «Я хочу бути корисним». І вона була рада, що Колючка нарешті це зрозумів.