Ведмідь-пекар

У самому серці дрімучого лісу, де сосни сягали аж до хмар, а струмок виспівував веселу пісеньку, жив Барсучок Борисик. Він був господарем охайним, але занадто вже дбайливим. Кожного літечка Борисик тягав до своєї комори гриби, ягоди та горіхи. — Треба запасів, щоб на всю зиму стало! — бурмотів він, набиваючи повні защічні мішечки. Одного разу він так переносив свіжу малину, що не помітив, як з-під кореня старого дуба визирнула руда мордочка. То було Лисеня Левко. — Ого, скільки в тебе всього! — здивувалося Лисеня. — А поділишся зі мною? — Ще чого! — фиркнув Барсук. — Це моя зимова їжа. У мене й так мало. І побіг далі, тягнучи малину, аж піт із нього лився. Лисеня зітхнуло й почовгало геть. Воно не знало, що має вдатися до хитрощів. Наступного дня Барсучок прокинувся від чудового запаху. Щось солодке й тепле линуло в повітрі, аж слинки текли. Вибіг Борисик із нори й побачив, як біля його комори крутиться Ведмідь Потапко. У лапах він тримав велику дерев’яну лопатку, а поруч палахкотіла маленька піч, що магічним чином з’явилася серед галявини. — Добридень, Борисику! — прогув Потапко. — Я тепер ведмідь-пекар. Роблю звірятам смаколики, а за це дякують. — А що ти печеш? — запитав заінтригований Барсучок. — Пампушки з малиновим варенням! Твоя малина так і проситься в тісто. — Моя?! — обурився Борисик. — Ти що, лізеш у мою комору? Та Потапко лише загадково всміхнувся і дістав із кишені хустинку, в якій лежав м’який білий гриб. Це був чарівний гриб-позичалка. Якщо потерти ним будь-яку річ, вона на мить стає спільною для всіх лісових мешканців. — Не бери моє! — закричав Борисик і кинувся до комори, щоб замкнути двері. Але гриб уже блиснув у променях сонця, і двері відчинилися самі. Звідти вилетіли ягоди, горіхи та гриби — і почали самі стрибати в тісто до ведмедя. Барсучок роззявив рота від подиву. — Не бійся, — заспокоїв його Потапко. — Це не назавжди. Просто поділись трішки, і побачиш, що буде. Він замісив тісто, додав малини, і незабаром у печі запеклися запашні пампушки. На запах позбігалися всі звірята: зайчики, їжачки, білочки. Навіть Лисеня Левко прийшло, обережно нюхаючи повітря. — Частуйтеся, друзі! — гукнув Потапко. Звірята з вдячністю хапали гарячі пампушки й нахваляли. — Ой, які смачні! — пищала білочка. — Аж пальчики оближеш! — додав їжачок. Барсучок стояв осторонь, насуплений. Але запах був такий смачний, що він мимоволі зробив крок уперед. Потапко простягнув йому найбільшу пампушку. — Це з твоєї малини, Борисику. Скуштуй. Барсучок несміливо вкусив. Очі його засяяли! Це було найсмачніше, що він колись куштував. Аж тепло розлилося по всьому тілу. — Це... це дуже смачно! — зізнався він. — Але як же я тепер залишуся без запасів? Відповів йому Лисеня Левко, яке все бачило й чуло: — А ти не лишишся. Ми всі разом назбираємо тобі нових. А навесні ти посадиш малинові кущики — вони виростуть, і ягід буде ще більше. Тієї ж миті чарівний гриб перестав світитися, і двері комори знову замкнулися. Але вона вже не була такою повною — трохи ягід і горіхів зникло. Зате натомість з’явилося щось набагато цінніше: дружба. Із того дня Барсучок Борисик більше не ховав свої запаси. Щоосені він залишав частину горіхів для пташок, ягоди — для звірят, а навесні саджав нові кущі. А ведмідь Потапко час від часу приходив до його нори з великою лопаткою, і вони разом пекли пампушки для всього лісу. Найбільше їх любив Лисеня Левко, бо знало: справжній скарб — не ті запаси, що лежать у коморі, а ті, що зігрівають серце, коли ділишся з ближнім.