Їжачок Грицько і тепла торбинка

У глибокому-глибокому лісі, де смереки сягали аж до хмар, а стежки пахли стиглою суницею, жив собі їжачок на ім’я Грицько. Він був маленький, колючий, але мав найбільше в світі добре серце. Усі звірі знали: якщо комусь сумно чи холодно, Грицько обов’язково допоможе. Одного разу, коли осінь уже вкрила ліс золотим килимом, а ранки стали холодними, Грицько знайшов на стежині дивну річ. Це була невеличка торбинка, пошите з м’якого хутра, з веселковими стрічечками. Зсередини вона світилася ніжним золотавим світлом, наче в ній лежав шматочок сонця. — Ого! — здивувався їжачок. — Хто ж це загубив такий скарб? Він обережно розв’язав торбинку. І одразу по лісу розлився такий теплий спокій, що навіть старі дуби зітхнули від задоволення. А ще з торбинки почувся тихий голосок: — Я — Тепло. Я втікаю від Зими, яка вже близько. Візьми мене до себе, Грицьку, і тобі ніколи не буде холодно. Їжачок зрадів. Він зав’язав торбинку і поніс її до своєї оселі під корінням старого дуба. Уночі, коли вітер завивав за вікном, Грицько притуляв торбинку до грудей і почувався так затишно, наче лежав на сонячній галявині. Але за кілька днів до Грицька прибіг зайчик Пушок. Він тремтів увесь і плакав: — Грицьку, у моїй нірці протяг! Я змерз так, що навіть вуха не слухаються. Допоможи мені! Грицько спершу хотів сховати торбинку подалі. Адже вона тепер належала йому! Але потім побачив, як Пушок клацає зубами, і йому стало соромно. Він розв’язав торбинку і дав зайчику трохи тепла. Пушок угрівся, застрибав і подякував, а торбинка знову зав’язалася. Наступного дня прилетіла синичка Цвірінька. Вона цвірінькала так жалібно, що аж серце щеміло: — Грицьку, моє гніздечко розвалилося, вітер розкидав усі пір’їнки. Я зовсім замерзла! І знову їжачок не зміг відмовити. Він відігрів синичку, а вона натомість принесла йому найсмачнішу ягідку. Минали дні. До Грицька приходили то їжачок-сусід, то стара пані Білка, то навіть борсук Михайло, який загубив свою теплу ковдру. Їжачок щоразу розв’язував торбинку і щедро ділився теплом. Але торбинка не порожніла — навпаки, вона світилася все яскравіше! Аж ось прийшла справжня Зима. Вона вкрила ліс снігом, закувала річку в кригу. Грицько сидів у своїй оселі і чекав на тепло, але торбинка раптом стала холодною. Він розв’язав її, а звідти вилетіло лише легке зітхання. — Я не можу зігріти тебе, — сказало Тепло. — Бо я така чарівна, що зігріваю лише тоді, коли віддаю себе іншим. Якщо ж тримати мене лише для себе — я стаю звичайною хустинкою. Грицько зажурився. Але не встиг він заплакати, як почув шурхіт. Двері відчинилися, і в оселю зайшли Пушок, Цвірінька, Білка та борсук Михайло. Усі вони принесли хто що: зайчик — м’яку морквину, синичка — пухнастий мох, білка — горішки, а борсук — велику купу сухого листя. — Грицьку, ми знаємо, що тобі холодно! — сказали вони разом. — Тепер ми поділимося з тобою своїм теплом! Вони зробили затишне гніздечко з листя, розпалили маленьке вогнище і всі разом притулилися до їжачка. І стало так тепло, що навіть мороз за вікном здивовано похитав головою. А коли весна розтопила сніг, Грицько знайшов свою торбинку. Вона знову світилася. Тепер їжачок знав секрет: торбинка була чарівною не тому, що в ній жив сонячний промінь, а тому, що вона нагадувала всім про найважливіше — про тепло, яке ми даруємо одне одному. І з того часу у Грицька ніколи не бракувало ні тепла, ні друзів.