У глибокому-преглибокому лісі, де навіть сонячні зайчики іноді блукали, жило собі маленьке совеня на ім’я Совик. Він був дуже гарний: пухнастий, сірий, з великими жовтими очима, які вдень закривалися, наче фіранки. Але була в Совика одна біда — він страшенно не любив вітер. — У-у-у-у! — завивав вітер між соснами. — У-у-у! — Ой-ой-ой! — тремтів Совик, ховаючи дзьоба під крило. — Як же він мені заважає! І пір’ячко скуйовджує, і спати не дає! Усі лісові звірі знали про цю Совикову проблему. Білочка-стрибунка сміялася: "Та що ти, Совику! Вітер — це ж музика лісу!" А ведмідь сопів: "Вітер мені малину обдуває — солодшою робить!" Але Совик тільки зітхав. І ось одного разу, коли вітер розгулявся не на жарт, Совик вирішив: "Досить! Піду я до Мудрої Бабусі-Сови. Вона стара, все знає. Вона дасть мені чарівне віяло, яке розганяє вітер!" І він полетів. Дорогою він зустрів Їжачка, який котив на спині велике червоне яблуко. — Совику, куди це ти так поспішаєш? — захекано запитав Їжачок. — До Бабусі! Хочу, щоб вітер зник! — гордо відповів Совик. — Ой, — зітхнув Їжачок. — А я вітер люблю. Він мені яблука з гілок трусить. Без нього я б голодним сидів. Совик здивувався, але полетів далі. На галявині він побачив Лисичку, яка розвішувала на кущах сушити гриби. — Лисичко, а ти вітер не боїшся? — запитав він. — Боюся? Та він же мій помічник! — засміялася Лисичка. — Він гриби сушить, щоб вони не зіпсувалися. І хмари розганяє, щоб сонечко світило. Совик замислився. Невже вітер такий корисний? Але вперто полетів далі. Нарешті він дістався до дупла Мудрої Бабусі. Вона сиділа на гілці і в'язала шарфик із павутиння. — Бабусю, дайте мені чарівне віяло! — вигукнув Совик. — Я хочу, щоб вітер пропав назавжди! Мудра Бабуся хитро примружила очі: — А навіщо тобі віяло, Совику? Щоб махати і створювати вітер? — Ну... щоб вітер розганяти! — розгубився Совик. — Е-е-е, — простягла Бабуся. — Віяло не розганяє вітер. Воно створює його. Ти хочеш позбутися вітру, але сам хочеш ним махати. То що ж виходить? Совик спантеличено кліпнув. А Бабуся дістала з-під крила маленького іграшкового вітрячка. — Ось, візьми краще це. Постав на вікні. Коли вітер дме, він крутиться і шепоче тобі: "Я — твій друг, я — твій друг". А якщо вітру нема, він стоїть тихо. І ти зрозумієш, що вітер — це не ворог, а просто частина лісу. Без нього не було б ні дощику, ні веселки, ні пісень листя. Совик узяв вітрячок, подякував Бабусі й полетів додому. Він поставив іграшку на своє вікно. І коли вночі знову загув вітер, Совик не заховався. Він дивився, як вітрячок весело крутиться, і раптом почув, як вітер співає колискову. Йому стало тепло й затишно. З того часу Совик більше не боявся вітру. А коли хтось скаржився на негоду, він казав: — Не скаржся на вітер. Краще постав вітрячок — і він стане другом. **
** Не варто боятися того, що здається незручним. Іноді те, що ми вважаємо ворогом, насправді може стати найкращим другом і помічником.