Їжачок Пиріжок і чарівний туман

Усі в лісі знали їжачка Пиріжка. Він був кумедний, кругленький, з блискучими очима-намистинками. Але найчастіше його можна було побачити… самотнім. Пиріжок сидів під старим дубом, зітхав і дивився на зірок. Йому здавалося, що його ніхто не любить по-справжньому. Одного ранку ліс накрив густий, молочно-білий туман. Він був таким щільним, що Пиріжок загубив дорогу до своєї хатки. Він блукав, натикався на коріння і вже зовсім засмутився, як раптом почув тоненький голосок: — Ой-ой-ой! Хтось іде? Допоможіть! Пиріжок обережно ступив крок уперед і побачив маленьку білочку Рудзик. Вона сиділа на гілці й тремтіла: — Я загубила свої горішки, які сховала на зиму, а тепер навіть не знаю, де мій дупло. Туман зробив усе однаковим! Їжачок погладив голки — так він робив, коли думав. — Не бійся, Рудзик. Ходімо разом, удвох веселіше! Вони пішли, тримаючись за лапки. Раптом із туману почулося чавкання. То був ведмедик Барвінок. Він сидів біля малинового куща й жував листочок. — Я зранку не знайшов жодної ягідки! — похнюпився він. — А так хотілося меду. Тато казав, що мед — це коли бджоли стараються. А я навіть не вмію старатися. Пиріжок усміхнувся: — Барвінку, допоможи нам гілочки розсувати. Бачиш, як туман усе заплутав? Разом ми швидше дорогу знайдемо! Ведмедик зрадів і пішов попереду, розсовуючи кущі. Вони йшли далі й побачили зайчика Стрибайка, який плакав просто посеред галявини. — Я вчора прочитав мамі віршика, а вона не почула! — схлипував він. — Тепер вона подумає, що я її не люблю! — От дурниці! — фиркнув Пиріжок. — Ходімо до неї разом, я тобі допоможу розповісти віршика голосніше! І вони пішли вчотирьох. Туман уже не здавався страшним — навпаки, він став чарівним, бо ховав у собі нових друзів. Звірята сміялися, розповідали одне одному свої таємниці. Пиріжок навіть заспівав пісеньку, яку вигадав власноруч: — Я колючий, але добрий, На голках несу я сонце. Хто зі мною поруч крокує, Той ніколи не сумує! І всі підхопили: «Не сумує! Не сумує!» Нарешті туман розвіявся. Звірята побачили, що вони стоять просто біля дуба, де жив Пиріжок. Та яке ж було їхнє здивування, коли на порозі стояли... білочка-мама, ведмідь-тато і зайчиха. Вони весь ранок шукали своїх діток! — Синочку! — скрикнула зайчиха, обіймаючи Стрибайка. — Я чула твій віршик крізь туман! Він був найкращий на світі! — Ти просто молодець, Барвінку! — гаркнув тато-ведмідь і дав синові величезну банку меду. А білочка-мама поцілувала Рудзик у носик і сказала: — Моя розумниця! Ти не злякалася туману! Тут усі обернулися до Пиріжка. Він стояв і сором'язливо дивився в землю. — Пиріжку, — сказала Рудзик, — ти найкращий друг на світі. Без тебе ми б ніколи не знайшли дорогу додому! — А ще ти знаєш найвеселішу пісеньку! — додав Стрибайко. — І ти не побіг уперед, а чекав на нас, — прогудів Барвінок. І тоді Пиріжок відчув, як його серце наповнюється теплом. Він підняв голову і всміхнувся: — А знаєте, я щойно зрозумів. Я весь час думав, що я один. А насправді ви всі були поруч. Просто я не кликав вас на допомогу. — Тепер клич завжди! — засміялися звірята. — Ми ж друзі! Увечері вони всі разом пили чай з малиновим варенням і медком. Пиріжок дивився на своїх друзів і думав: «Як це чудово — мати таких друзів!» Відтоді він ніколи не був самотнім. Бо справжня дружба — вона завжди поруч. Треба лише вміти її помічати. І не боятися просити допомоги, коли навколо туман.