Мишеня з Лісової Гаївки

У глибині Лісової Гаївки, де сонце грало в зелених листочках, а вітер шепотів старовинні пісні дубам, жило-було маленьке Мишеня на ім’я Тимко. Воно було зовсім крихітне, з рожевим носиком і вусами, що тремтіли від цікавості. Жило Тимко в затишній нірці під великим дубовим корінням, але серце його було ще більше за сам дуб. Одного ранку, коли роса ще виблискувала на павутинні, до Тимка прилетіла Сорока-Білобока. Вона ляснула крилами й затріщала: — Чув, чув? Кажуть, у кінці Довгого Яру росте Чарівна Квітка! Той, хто її знайде, стане найщасливішим у всьому лісі! Тимко настовбурчив вушка. Щастя? Він і не знав, що його можна знайти. Але так захотілося йому побачити цю квітку, що він одразу ж зібрав маленький клуночок із жолудем та шматочком сиру й рушив у путь. Довгий Яр виявився глибоким і темним. Сонце туди зазирало лише зрідка, і Тимко трохи злякався. Раптом він почув тихе схлипування. То плакав Борсук — у нього застрягла велика лапа між камінням. — Допоможи, Мишеня! — попросив Борсук. — Я вже старенький, лапа болить. Тимко міг би просто пройти повз, бо Борсук був значно більший і сильніший. Але серденько Мишеняти не могло лишити друга в біді. Воно почало вигрібати землю крихітними лапками, дмухати на камінчик, тиснуло, тягнуло — і нарешті звільнило Борсука! — Дякую тобі, маленький друже, — прогув Борсук. — Якщо колись знадобиться моя допомога — кличи! Тимко побіг далі. У глибині яру пахло вогкістю, і раптом Мишеня почуло тихе пищання. Це було маленьке Білченя, яке загубилося. Воно сиділо на старому пеньку, тремтіло від холоду й не знало, як дістатися до свого дупла. — Я знаю коротку стежку через горіховий гай! — зраділо Тимко. — Ходімо зі мною! Вони йшли разом: звірятко попереду, Білченя позаду. Тимко показував дорогу, розповідав веселі історії, щоб Білченяті не було страшно, і допоміг йому дістатися додому. Білочка-мати обійняла малечу й посадила Тимка на гілку, щоб він відпочив. — Ти справжній друг, — прошепотіла вона. Уже смеркало, коли Тимко добрався до кінця Довгого Яру. І тут він побачив її! Квітку неймовірно ніжного сяйва, з пелюстками, схожими на крильця вранішнього метелика. Пахла вона медом і сонцем. Тимко завмер. Але поряд із квіткою сиділа старенька Кротиха. Вона була майже сліпа й дуже сумна, бо втратила дорогу додому. — Я чула про цю квітку, — зітхнула Кротиха. — Хотіла побачити її хоч раз у житті, але тепер навіть не знаю, де мій будинок. Тимко глянув на Чарівну Квітку. Вона була така близько! Один стрибок — і він її дістане. Але маленьке серденько підказало йому інше. — Пані Кротихо, сідайте мені на спину, — сказав Тимко. — Я відведу вас додому. А потім повернуся по квітку. Та коли Мишеня відвело Кротиху до її затишної нірки й поспішило назад, над галявиною вже зійшов місяць. Тимко подивився на місце, де росла Квітка, — і раптом тихо засміявся. Він зрозумів! Він не знайшов Чарівної Квітки, але сьогодні допоміг Борсукові, Білченяті та Кротисі. Його серце було сповнене тепла, мов літнє сонечко. А коли Тимко повернувся додому, на порозі своєї нірки він побачив маленьке сяйво. То Борсук, Білочка та Кротиха склали разом найгарніші лісові квіти, щоб подякувати своєму другові. І серед них світилася та сама Чарівна Квітка, яку вони знайшли спеціально для Тимка. — Вона завжди була зі мною, — прошепотів Тимко й загорнувся в тепле листя, засинаючи з усмішкою.