Світлячок Сяйко та Чарівна Ніч

У глибокому-глибокому лісі, де навіть удень панує таємничий зелений напівморок, жила собі маленька родина світлячків. Вони жили під великим старим дубом, у дуплі, яке встелили м'яким мохом. Мама Світлячка, тато Світлячок і їхній синок — маленький світлячок на ім'я Сяйко. Сяйко був добрим і допитливим, але мав одну велику мрію. Він дуже хотів світитися так само яскраво й красиво, як його батьки. Щовечора він вилазив на гілочку, розправляв свої крильця і пробував запалити свій ліхтарик. Але в його черевці щось тихенько пукало, блимало раз чи два — і гасло. — Не журися, синочку, — казала мама, обіймаючи його крильцем. — Світло приходить зсередини. Треба трошки зачекати. — Але я хочу світити зараз! — зітхав Сяйко. — Я хочу допомагати мандрівникам знаходити дорогу, як тато! Тато Сяйка всміхався у вуса і відповідав: — Кожен світлячок має свою іскру. Колись і твоя іскра прокинеться. І ось одного разу, теплої літньої ночі, коли зорі висипали на небо, а в траві цвірчали цвіркуни, до лісу прибіг переляканий зайчик Морківка. — Ой-ой-ой! — пищав він. — Я заблукав! Я грався на галявині біля річки, а коли стемніло — не знайшов дорогу додому! Але я боюся темряви! Усі світлячки заметушилися. Тато Сяйка одразу ж вилетів наперед і сказав: — Не бійся, зайчику! Ми освітимо тобі дорогу. Гайда, друзі! Сотні світлячків злетіли вгору, і ліс наповнився чарівним зеленим і золотим сяйвом. Вони танцювали у повітрі, створюючи живий місток світла, який вів зайчика через темний ліс, повз зарослі ожини та старе болото. Сяйко теж полетів з усіма. Він намагався запалити свій ліхтарик, але він лише блимав тьмяним, маленьким вогником — як і завжди. — Не виходить... — засмучено прошепотів він і відстав од інших. Раптом він почув, як хтось тихенько плаче. Це було маленьке їжаченя Крутько, яке сиділо під кущем і тремтіло. — Я впав у ямку і не можу вибратися, — схлипувало їжаченя. — А всі розійшлися, і темно так... Сяйкові стало дуже шкода їжачка. Він сів поруч із ним і сказав: — Не плач. Я тут, я не піду. Давай я посвічу тобі трошки, щоб було не так страшно. Він напружився щосили, і — о диво! — його ліхтарик загорівся. Не яскраво, як у тата, але рівним, теплим, золотистим світлом, схожим на маленьку зірочку. — Ух ти! — вигукнув їжачок. — Яке гарне світло! Як сонечко! Сяйко й сам здивувався. Його світло було невеликим, але воно зігрівало. Він освітив ямку, і їжаченя вибралося нагору. Вони разом пішли на галявину, де світлячки вже проводжали зайчика Морківку додому. А коли всі зібралися разом, мама Сяйка підлетіла до сина й поцілувала його в лобик. — Я бачила, як ти світив, — сказала вона. — Це було найкраще світло в усьому лісі. Бо воно йшло від доброго серця. Сяйко зрозумів, що не треба чекати, поки станеш великим, щоб бути корисним. Навіть маленька іскра може стати дороговказом у темряві, якщо світити з любов'ю. І тієї ночі, коли всі заснули, Сяйко ще довго сидів на своїй гілочці й світив. Не так яскраво, як тато, але його світло було особливим — воно дарувало радість усім, хто його бачив. Адже справжня магія не в тому, як сильно ти світиш, а в тому, щоб світити для інших.