Зайченя, яке знайшло сонечко

У глибокому лісі, де смереки сягали неба, а мох пахнув дощем, жило маленьке зайченя на ім’я Стрибунчик. Він був сіренький, з великими очима та пухнастим хвостиком, який тремтів, коли зайченя хвилювалося. Стрибунчик дуже любив свій ліс, але однієї осені він засумував. Небо стало сірим, сонечко ховалося за хмарами, а листя з дерев опадало, як сльози. — Чому сонечко зникло? — зітхав Стрибунчик, дивлячись на калюжу, в якій відбивалося похмуре небо. — Якби я могло його знайти, у лісі одразу стало б тепло й весело! Зайченя вирішило вирушити в дорогу. Воно побігло через галявину, перестрибнуло струмок і опинилося біля старої дуплястої верби. Там, на гілці, сиділа руда білочка Руденька, яка лускала горішки. — Куди це ти так поспішаєш? — запитала вона, схиливши голову. — Шукаю сонечко! — відповів Стрибунчик. — Воно загубилося, і без нього ліс такий сумний. Білочка замислилась. Вона теж помітила, що дні стали тьмяними. — Але де ж його шукати? — спитала вона. — Може, воно впало в річку? — припустив зайченя. — Або заховалося в печері? Руденька підстрибнула на гілці й сказала: — Ходімо разом! Удвох ми точно знайдемо сонечко. І вони побігли далі. Дорогою вони зустріли старого їжачка Колючку, який збирав гриби. — Ви не бачили сонечко? — запитали друзі. Їжачок почухав голку: — Сонечко? Воно щоранку піднімається з-за Чарівної гори, але цієї осені воно, мабуть, заснуло там міцним сном. — То ми його розбудимо! — вигукнув Стрибунчик. Тож усі троє — зайченя, білочка та їжачок — попрямували до Чарівної гори. Дорога була довга: вони переходили через міст із березових гілок, продиралися крізь кущі ожини й навіть зазирнули в нірку до крота, щоб запитати дорогу. Нарешті вони побачили гору. Вона була вкрита туманом, а на вершині лежала велика срібляста хмара, схожа на пухову ковдру. — Он воно! — прошепотів їжачок. — Сонечко спить під цією хмарою. Друзі піднялися на гору. Хмара була така м’яка й тепла, що в ній хотілося закопатися. Зайченя обережно доторкнулося до неї лапкою. — Сонечку, прокидайся! — крикнув Стрибунчик. — Без тебе ліс сумує! Але сонечко не ворухнулося. Тоді білочка почала стрибати на хмарі, мов на батуті, а їжачок покотився з гори, щоб розсмішити сонечко. Та все марно. Стрибунчик засмучено сів на камінь. Раптом він згадав, як раніше, коли сонечко світило, він грівся на галявині разом із мамою, як вони сміялися, коли він ловив метеликів, як мама цілувала його в носик. І від цих спогадів зайченяті стало тепло всередині. Він усміхнувся — широко-широко, аж вушка розсунулися. — Я знаю! — вигукнув він. — Сонечко не можна знайти в річці чи в печері. Воно живе в наших серцях! Коли ми радіємо, сміємося й ділимося теплом з іншими — воно світить завжди! І щойно він це сказав, хмара почала танути. З-під неї визирнув золотий промінчик. Сонечко прокинулося! Воно піднялося над горою, і ліс наповнився теплом. Листя засяяло, як маленькі сонечка, а струмок заспівав веселу пісню. Тварини радісно застрибали. Стрибунчик обійняв своїх друзів: — Ви найкращі! Разом ми зможемо все! Відтоді зайченя знало: навіть у найхмарніший день можна зігріти себе та інших — добрим словом, щирою усмішкою чи допомогою другові. А сонечко завжди встає щоранку, щоб подивитися на тих, хто вміє ділитися теплом.