Казка про Сонячного Зайчика та Сіреньку Хмаринку

У самому серці Веселкового лісу, де росли цукрові яблука та шоколадні річки, жив собі Сонячний Зайчик. Він був зовсім маленький, з пухнастими вушками й очима, схожими на дві краплинки роси. Кожного ранку він вистрибував із золотого промінчика, що падав крізь гілля старого дуба, і біг вітати ліс. — Доброго ранку, квіточки! — цвірінькав він. — Доброго ранку, бджілки! — Доброго ранку, річечко! Звірятка любили Зайчика, бо він завжди був веселий і ніколи не скаржився. Усі вважали, що в нього немає жодних турбот, адже він — сонячний, а сонце ніколи не сумує. Але одного разу сталося диво: на небі з'явилася Сіренька Хмаринка. Вона була не така, як інші хмари — великі, білі та пишні. Вона була маленька, сіренька, трохи кудлата, і весь час плакала. Її сльози падали дощем на ліс, і всі звірятка ховалися по домівках. — Ой, знову мжичка! — бурчав Борсук. — Коли вже вона піде собі? — пищала Білочка. І лише Сонячний Зайчик помітив, як Хмаринка тремтить від холоду та смутку. Він підстрибнув високо-високо, вхопився за промінчик і підлетів до неї. — Чому ти плачеш, Хмаринко? — запитав він ніжно. — Бо я нікому не потрібна, — схлипнула вона. — Я сіренька, негарна, і дощ у мене виходить мокрим і холодним. Усі хмари вміють робити красиві візерунки, а я вмію тільки плакати. Зайчик замислився. А потім усміхнувся й запропонував: — А хочеш, я покажу тобі, який ти потрібна? Ходімо зі мною до нашого саду. Там квіточки вже третій день просять пити. Хмаринка здивувалася, але послухалася. Вони спустилися до саду, де тюльпани поникли від спеки. Хмаринка несміливо випустила кілька крапельок — і квіти одразу підняли голівки, засяяли яскравими барвами. — Ой, як гарно! — скрикнув Зайчик. — Бачиш, ти врятувала їх! Хмаринка відчула, як їй стало тепліше на серці. Але раптом вона знову заплакала: — Але я одна, а в лісі так багато місць, де потрібна вода. Я така маленька, що не встигну полити все. — То нічого, — мовив Зайчик. — Кожен робить те, що може. І навіть маленька крапелька важлива, якщо їх багато. Він покликав своїх друзів — Сонечко, Вітерець і Старого Їжачка. Разом вони придумали гру: Хмаринка летіла над лісом, а Зайчик стрибав за нею по промінчиках і показував, де зеленіє трава, а де сухе листячко. Там, де Хмаринка проливала сльози, на землі з'являлися маленькі веселки. Сонечко підсвічувало їх, і ліс ставав іще красивішим. До вечора Сіренька Хмаринка облетіла весь ліс. Вона втомилася, але вперше за довгий час усміхалася. А ввечері звірятка вийшли з домівок і побачили, що все навколо свіже, зелене, запашне. Вони підняли голови й закричали: — Дякуємо, Хмаринко! Хмаринка зніяковіла й заховалася за горою. Але Зайчик знайшов її там. — Ну що ти? — засміявся він. — Тепер ти знаєш, що ти потрібна. Без тебе наш ліс не був би таким гарним. — Але я все одно сіренька, — сумно прошепотіла вона. — То й що? — знизав плечима Зайчик. — Зате ти добра. А доброта — це найгарніший колір на світі. А ще я знаю, як зробити тебе особливою. Наступного ранку, коли сонечко зійшло, Зайчик попросив його пофарбувати Хмаринку рожевим, оранжевим і золотим. І коли Хмаринка побачила своє відображення в річці, вона ахнула: вона була схожа на сонячний кавунчик! Тепер вона стала Веселковою Хмаринкою. І хоч дощ у неї все одно був звичайним, звірятка його любили, бо знали: цей дощ — то сльози радості, які живлять усе живе. З того часу Сонячний Зайчик і Хмаринка стали нерозлучними друзями. Вони разом мандрували небом і землею, і скрізь, де вони проходили, залишалися веселки, сміх і теплі крапельки щастя. А якщо ви коли-небудь побачите на небі маленьку хмаринку, що світиться рожевим на заході сонця, знайте: це вона. Вона все ще вчиться бути щасливою. І поруч із нею завжди стрибає маленький сонячний зайчик, який нагадує, що кожен має своє місце у світі й свою особливу красу.