Зоряний пил для їжачка Колючка

У маленькому лісі, де росли кицьчині лапки і пахло медом з ранку до вечора, жив їжачок на ім'я Колючка. Він був добрий, чемний і завжди готовий прийти на допомогу. Але була в нього одна біда: Колючка страшенно соромився власних колючок. Йому здавалося, що вони надто гострі, надто колючі, і що через них його ніхто не може по-справжньому обійняти. — Ой, пробач, Зайчику! — вигукував він щоразу, коли випадково торкався пухнастого білого хвостика. — Я не хотів тебе вколоти! — Та не переймайся, — усміхався Зайчик. — Ти ж не навмисне. Але Колючка все одно засмучувався. Він мріяв бути м'яким, як хмаринка, аби кожен міг пригорнутися до нього без жодного «ой!». Одного вечора, коли вже сутеніло і сонце ховалося за обрій, до їжачка прибігла Білочка. Вона тремтіла, наче осиковий листочок. — Колючко, рятуй! У мене в дуплі застрягло маленьке пташеня! Воно випало з гнізда і забралося туди, а тепер не може вилізти. А я не можу дістати — лапки надто короткі! Колючка не вагався ані секунди. Він побіг за Білочкою, хоч його колючки торохтіли, мов маленькі бубонці. Дерево було високе, а дупло — глибоке. Їжачок поліз угору по шорсткій корі, чіпляючись лапками за кожен виступ. Раптом він послизнувся — і полетів униз! — Ой! — скрикнула Білочка і заплющила очі. Але Колючка впав просто на кущ м'якого моху і навіть не забився. Його колючки спрацювали, як маленькі пружинки — вони пом'якшили падіння! Тоді їжачок придумав хитрий план. Він знайшов довгу гілку, закріпив її на дуплі, а сам підставив свої колючки, нанизавши на них сухе листя, щоб зробити м'яку драбинку. Пташеня, яке пищало, нарешті змогло вибратися по листяному містку і опустилося просто на Колючкові колючки — їм було зовсім не боляче, адже листя пом'якшувало кожен дотик. — Ура! — застрибала Білочка. — Ти герой, Колючко! Усі звірі в лісі почули про цю пригоду. Того ж вечора вони влаштували свято на галявині. Зайчик приніс морквинки, Білочка — горішки, а пташеня, яке вже вміло трохи літати, прилетіло з маленькою гілочкою суниць. — Колючко, — сказав старий Мудрий Кріт, визираючи зі своєї нірки, — знаєш, чому твої колючки такі чудові? Вони захищають тебе, а отже, захищають і всіх нас. Поки ти поруч, ми знаємо, що є на кого покластися. Ти — наша броня. І тут сталося диво. Із неба впав маленький промінчик зоряного пилу — він просочився крізь листя і торкнувся Колючкових колючок. Вони засяяли, наче сотні крихітних зірочок! Тепер щоночі їжачок світився у темряві, і всі звірята могли знайти дорогу додому навіть у найгустішому лісі. Колючка більше ніколи не соромився своїх колючок. Він зрозумів: кожен із нас особливий, і те, що здається недоліком, насправді може бути найбільшим скарбом. Бо справжня краса — не в м'якенькій шубці чи пухнастому хвостику, а в доброму серці, яке завжди готове прийти на допомогу. З того часу в лісі кажуть: «Не бійся бути колючим. Бійся бути байдужим».