Зіронька та Місячний Зайчик

У великому небі, над дрімучим лісом, жила-була маленька Зіронька. Вона була не така яскрава, як її старші сестри-зорі, але дуже допитлива. Щоночі вона дивилася вниз на землю і бачила, як у лісі метушиться дивний сріблястий клубочок. — Хто це там стрибає поміж деревами? — шепотіла Зіронька до Місяця. — Це Місячний Зайчик, — відповідав Місяць. — Він збирає місячне світло, щоб роздавати його тваринам, які бояться темряви. Зіроньці дуже захотілося познайомитися з Зайчиком. Але як спуститися з неба? Зіроньки не вміють літати, вони лише сяють. Тоді вона попросила вітер розхитати її промінчик, наче мотузку, і покотилася вниз, лишаючи за собою золотий слід. Впала Зіронька прямо на м'який мох під старою сосною. Поруч саме зупинився Місячний Зайчик. Він мав м'якеньку білу шубку, яка світилася в темряві, і довгі вуха, що ловили кожен звук. — Ой! — здивувався Зайчик. — Ти впала з неба? Не забилася? — Ні, — засміялася Зіронька. — Я так хотіла з тобою познайомитися! Розкажи, що ти робиш з місячним світлом? Зайчик підстрибнув і дістав з-за пазухи маленький срібний мішечок. — Дивись! — він розв'язав мішечок, і з нього вилетіли тисячі крихітних іскорок. Вони кружляли над галявиною, наче світлячки. — Це для маленького їжачка, який боїться спати сам у норі. А ще для старої лисички, у якої болять лапки — місячне світло їх заспокоює. І для пташеняти, яке випало з гнізда і тепер не може знайти маму. — Як гарно! — зітхнула Зіронька. — А можна я теж допоможу? У мене є золоте світло. Воно, може, не таке ніжне, як твоє срібне, але я вмію ним ділитися. З того вечора вони стали нерозлучними друзями. Зіронька світила золотим промінчиком, щоб пташеня знайшло шлях до гнізда. Зайчик розсипав срібні іскри над ніркою їжачка, і той засинав з усмішкою. А лисичці Зіронька зігріла лапки теплим золотим сяйвом. Але однієї ночі сталося лихо. На небі зібралися важкі чорні хмари. Вони закрили Місяць, і темрява впала на ліс така густа, що навіть сова заплуталася у гілках. Місячний Зайчик заметушився. — Біда! — запищав він. — Моє срібло не може пробитися крізь хмари! А в лісі сьогодні маленькі зайченята вперше вийшли з нори. Вони заблукають! Зіронька замислилася. Її золоте світло теж тьмяніло. Але вона згадала, як навчилася світити яскравіше, коли поруч був друг. — Тримайся за мій промінчик! — гукнула вона Зайчикові. — Разом ми світимо сильніше! Зайчик обхопив лапками золотий промінь. Зіронька зібрала всі свої сили, а Зайчик додав до них рештки срібного сяйва. І ось вони разом засяяли так, що навіть крізь хмари пробилося м'яке світло — золоте з срібними цяточками. Зайченята побачили цю дивну світлу доріжку, що вела просто до їхньої нори, і весело пострибали додому. А вранці, коли хмари розвіялися, на небі з'явилася нова зірочка, яка світила не лише золотим, але й сріблястим світлом — на згадку про дружбу. Відтоді Місячний Зайчик щовечора піднімається на найвищу ялинку і махає лапкою своїй подружці. А якщо на небі хмарно, він знає: Зіронька все одно поруч, і разом вони завжди знайдуть спосіб подарувати світло тим, хто його потребує.