Зіронька-Світлячок

У глибокому-глибокому лісі, де дерева сягають неба, а травинки шепочуться з вітром, жило маленьке сонечко на ім’я Світлячок. Воно було не таке, як інші сонечка: вміло літати, але не вміло світити вночі. Удень воно грілося разом із братами та сестрами, ловило промінці сонця й сміялося, коли краплі роси перетворювалися на веселкові намистинки. Але коли наставав вечір, Світлячку ставало сумно. Усі сонечка навколо спалахували, немов маленькі ліхтарики, а його спинка лишалася темною. Він ховався під листочком і тихенько зітхав. — Чому я не свічуся, як інші? — питав він у старого Жука-Рогача. — Можливо, твоє світло ще спить, — відповів мудрий Жук. — Треба знайти те, що його розбудить. І Світлячок вирушив у путь. Спочатку він полетів до річки, де сріблясті хвилі співали колискову. Він спитав у Водяної Лілеї: — Лілеє, скажи, чи ти знаєш, де живе світло? — Світло живе в серці, — прошепотіла квітка. — Але, щоб його знайти, треба зробити добру справу. Світлячок замислився. Яку ж добру справу він міг зробити? Він полетів далі й побачив Білочку, яка хлюпалася в калюжі та гірко плакала. — Що сталося? — занепокоївся Світлячок. — Я впустила свій горішок у калюжу, а вона така глибока, що я не можу його дістати! — схлипнула Білочка. Світлячок опустився на край калюжі. Він був крихітний, але дуже сміливий. Він пірнув у воду, і хоч було холодно й темно, він дістав горішок із самого дна. Білочка так зраділа, що застрибала по гілках, а Світлячок відчув, як його серце наповнюється теплом. Він полетів далі й почув, як хтось плаче в траві. Це було Мале Зайченя, заблукале й змерзле. — Я не можу знайти свою домівку, — тремтіло воно. — Не бійся, — сказав Світлячок. — Я проведу тебе. Він летів попереду, а Зайченя стрибало за ним. Вони шукали нору разом, і коли нарешті знайшли її, Зайченя обійняло Світлячка лапками. — Який ти добрий! — промовило воно. Світлячок усміхнувся й полегів далі. Раптом він побачив Старого Крота, який сидів на горбочку й сумував. Він був сліпий і не міг бачити краси світу, тому вночі йому було особливо самотньо. — Якби я міг побачити хоч одну зірочку, — зітхнув Кріт. Світлячок підлетів ближче й сів Кротові на лапку. — Я не зірочка, але я можу бути поруч, — сказав він. І раптом сталося диво! Світлячок відчув, як його спинка почала тепліти. Спочатку з’явився маленький жовтий вогник, потім він розрісся в яскравий промінчик, і скоро Світлячок засяяв, немов справжня зірочка з неба! — Я бачу світло! — скрикнув Кріт. — Я бачу, як воно танцює! Світлячок не здивувався. Він зрозумів, що світло не живе в спинці. Воно живе в добрих вчинках, у турботі про інших, у тому, як ти зігріваєш чиїсь серця. Відтоді щоночі Світлячок летів до лісу й освітлював дорогу тим, хто заблукав. Він сіяв теплом для Білочки, розповідав казки Зайченяті й танцював для Крота. А вранці, коли сонце піднімалося над лісом, Світлячок дивився на своїх друзів і відчував: найбільше світло — це те, яким ти ділишся з іншими.