Як їжачок Тимко темряву переміг

У затишному лісі, де росли солодкі суниці й дзвеніли струмки, жив собі маленький їжачок на ім'я Тимко. Він мав м'якенький животик, гострі колючки на спинці та дуже допитливі оченята. Тимко дуже любив свій дім — теплу нірку під великим дубом. Він знав кожну травинку навколо, кожен кущик і кожен грибок. Але була одна річ, якої Тимко боявся понад усе. Він боявся темряви. Щовечора, коли сонечко ховалося за обрій, а на небі з'являлися перші зіроньки, Тимко швиденько забирався у свою нірку. Він натягував на себе тепле листячко, заплющував оченята і тремтів. Йому здавалося, що в темряві хтось ховається. Може, страшне Лісовище з величезними лапами? Або злий Вовкулака, який хоче вкрасти всі його запаси смачного зілля? — Тимку, вийди подивитися на місяць! — гукала його мама. — Ні-ні, там темно! — відказував їжачок. Одного разу, коли Тимко підростав, мама сказала йому: — Синочку, нам потрібно більше сухого листя для нашої нірки. Сходи до старого дуба, що біля галявини, і принеси оберемок. Тільки обов'язково повернися до заходу сонця, бо скоро зима. Тимко радісно побіг виконувати доручення. Він назбирав цілу купу гарного сухого листя. Воно так приємно шаруділо! Але поки він грався, метелики літали, а коники цвірчали, сонечко непомітно скотилося за обрій. Ой! На ліс опустилася темрява. Тимко схопив свій оберемок листя і притис його до грудей. Серце його закалатало, мов барабанчик. Навколо все стало чорним-чорним. Він зробив крок — і раптом почув дивне «У-у-у-у!». — Це, мабуть, воно! Лісовище! — прошепотів Тимко і затремтів так, що листя почало сипатися з лапок. Він хотів побігти, але ніжки його примерзли до землі. Раптом він почув тихе-тихе цвірінькання. То був не страшний звір, а маленький цвіркунець, який сидів на травинці. — Не бійся, їжачку, — мовив цвіркунець. — Це тільки вітер співає у гілках. Ходімо зі мною, я покажу тобі стежку. Тимко, тремтячи, пішов за цвіркунцем. Раптом звідкись згори почулося м'яке «Ух! Ух!». Їжачок підстрибнув і сховався під кущем. — Хто тут? — пискнув він. — Це я, мудра сова Соня, — відповів лагідний голос. — Я сиджу на дубі і бачу все-все, навіть у темряві. Не лякайся, я допоможу тобі знайти дорогу додому. Сова спустилася нижче і сіла поруч. — Поглянь на небо, їжачку. Бачиш, як яскраво світить місяць? А он там, бачиш, ведмідь іде небом? А там — великий Віз. Тимко обережно підвів голівку. І справді! Місяць світив сріблястим світлом, і від нього на землю падали довгі тіні. Але ці тіні зовсім не були страшними. Вони були просто кущами, деревами та квітами. — Дивись, — прошепотіла совонька, — он там, на галявині, світяться світлячки. Вони, мов маленькі ліхтарики, розганяють темряву. Тимко подивився туди, куди показувала сова. І побачив, як у траві, ніби зелені зірочки, мерехтять світлячки. Вони літали, танцювали і освітлювали шлях додому. Їжачок підбадьорився. Він підхопив своє листя, подякував цвіркунцеві та сові й рушив по стежці, яку освітлювали світлячки. А ще він наспівував собі під ніс пісеньку, щоб було зовсім не страшно. Коли він нарешті добіг до своєї нірки, мама вже хвилювалася і виглядала його з віконечка. — Тимку! Я так хвилювалася! — обійняла вона синочка. — Мамо, я більше не боюся темряви, — гордо сказав Тимко. — Бо в темряві теж є друзі. Там живе цвіркунець, який співає, мудра сова Соня, яка бачить усе, і маленькі світлячки, які освітлюють шлях. Просто до них треба придивитися! Мама задоволено посміхнулася: — Ти в мене справжній сміливець, Тимку. Темрява — це просто коли сонечко пішло спати, але зовсім не означає, що навколо нікого немає. Тієї ночі Тимко заснув дуже швидко. Йому снилися золоті зорі, сріблястий місяць і танок світлячків на галявині. А на