Їжачок і подушка із хмаринки

У лісі, де росли могутні дуби й шепотіли свої таємниці золоті клени, настав час готуватися до зими. Білочки сушили гриби на гілках, зайці міняли сірі шубки на білі, а старі борсуки утеплювали свої просторі нори. Тільки маленький їжачок Тимко чомусь сумував. Він сидів біля свого затишного гніздечка під корінням старого дуба й дивився, як у небі пливуть пухнасті хмаринки. — Чого ти такий сумний, Тимку? — запитала його синичка Сіра Пір’їнка, сідаючи на гілочку поруч. — Розумієш, — зітхнув їжачок. — Я знайшов собі дуже гарне гніздечко. Воно тепле, затишне, але... жорстке. Спати на сухому листі колеться. А так хочеться м’якої подушки! Синичка замислено нахилила голівку. — А що, як попросити в хмаринки клаптик? Вони такі м’які й пухнасті! Тимко підвів очі до неба. Високо-високо пропливала велика біла хмарина, схожа на ведмедика. — Але як я до неї дотягнуся? — здивувався їжачок. — Я ж не вмію літати. — А ти поклич вітер! — порадила синичка. — Він завжди допомагає тим, хто просить чемно. Тимко вийшов на галявину, підняв мордочку до неба й голосно промовив: — Вітре, вітре! Допоможи мені, будь ласка! Хочу попросити в хмаринки м’яку подушку для сну! І раптом здійнявся легенький вітерець. Він пожартував, закружляв навколо їжачка, підхопив кілька золотих листочків, а тоді помчав угору. Вітер підлетів до великої хмарини, пошепотівся з нею, і хмаринка засміялася. Вона відірвала від себе маленький пухнастий клаптик — такий білий, ніжний і легкий, як перший сніг. Клаптик плавно опустився просто на колючки Тимка! — Ой! — зрадів їжачок. — Яка ж вона м’яка! Дякую тобі, вітре! Дякую, хмаринко! Тимко обережно поніс подушку до свого гніздечка. Він постелив її на сухе листя, ліг зверху й заплющив очі. Але щось було не так. Він крутився й крутився, але подушка здавалася... холодною. Адже хмаринки живуть високо в небі, де завжди прохолодно. — Ні, — зітхнув Тимко. — Так не годиться. Треба, щоб подушка була теплою. Він вийшов знову на галявину й побачив, як сонечко сідає за обрій, розливаючи рожеве золото. — Сонечко! — гукнув їжачок. — Допоможи мені! Зігрій мою подушку, будь ласка! Сонечко почуло його. Воно лагідно посміхнулося й простягнуло до Тимка свій останній промінчик, який був теплим, як матусині обійми. Промінчик торкнувся хмаринкової подушки, і вона одразу стала теплою й затишною. Тимко радісно побіг до свого гніздечка, але на порозі зупинився. Він почув, як хтось тихо плаче. Це було маленьке зайченя, яке заблукало й змерзло. — Чому ти плачеш? — запитав Тимко. — Я загубив свою домівку, — схлипнуло зайченя. — І мені дуже холодно. Тимко глянув на свою теплу м’яку подушку. Він подумав про те, як довго він її чекав, як кликав вітер і сонечко. Але потім підійшов до зайченяти, накрив його подушкою, мов ковдрою, і сказав: — Спи тут, біля мого гніздечка. А я піду пошукаю твою маму. — А як же твоя подушка? — здивувалося зайченя. — Вона зігріє тебе, — усміхнувся їжачок. — А я якось обійдуся. Тимко побіг до лісу, розпитуючи в усіх про зайченя. Врешті-решт він знайшов зайчиху, яка шукала свого малюка. Вона так зраділа, що обняла Тимка й подякувала йому. Коли Тимко повернувся, зайченя міцно спало під м’якою подушкою. А поряд із гніздечком стояли білочка, синичка і навіть старий борсук. — Тимку! — гукнула білочка. — Ми все бачили! Ти вчинив дуже щедро. Тому ми вирішили зробити тобі подарунок. Вона дістала з-за спини... маленьку подушечку, зшиту з м’якого моху, всередині якої було пуху зі старих пташиних гнізд. Вона була така м’яка й тепла, що Тимко аж ойкнув. — Це тобі, — сказав борсук. — За твоє добре серце. Тимко обережно взяв подушку, приніс її у своє гніздечко, ліг зверху й заплющив очі. Вона бу