Жили собі в одному маленькому селі дві бабусі: бабуся Марта і бабуся Ганна. Жили вони по сусідству, але друзями не були. Бабуся Марта завжди сварилася, що в бабусі Ганни кури городом гуляють, а бабуся Ганна бурчала, що бабуся Марта надто голосно співає пісні вранці. Онук бабусі Марти, хлопчик Сонько, дуже засмучувався через ці сварки. Він любив обох бабусь і мріяв, щоб вони помирилися. Одного разу Сонько пішов у ліс по гриби. Ішов він, ішов — і раптом побачив під дубом маленького, зовсім крихітного дідуся. Дідусь був у жовтому капелюшку і з зеленою бородою. — Ой, — сказав дідусь, — я загубив свою сопілку! Без сопілки я не можу варити чарівну кашу. — Яку кашу? — здивувався Сонько. — А таку, що робить усіх добрими і веселими! — пояснив дідусь. — Я — лісовий кухар-чарівник. Як заграю на сопілці, так одразу горщик сам варить найсмачнішу кашу в світі. А хто її з’їсть — у того серце стає м’яким, як пух. Сонько допоміг дідусеві знайти сопілку під кущем ожини. Зрадів дідусь і каже: — За те, що ти такий добрий, дарую тобі чарівний горщик. Але запам’ятай: він варить кашу тільки тоді, коли поряд сміються. І не прості слова треба казати, а смішні скоромовки! Приніс Сонько горщик додому і вирішив пригостити бабусь. Спочатку він побіг до бабусі Марти. — Бабусю, давай приготуємо чарівну кашу! — сказав хлопчик. — Яку ще кашу? — не повірила бабуся. — Звичайну гречку я й сама зварю. — А ти спробуй! — вмовив Сонько. — Тільки треба промовити скоромовку і засміятися. Бабуся Марта подумала-подумала і каже: — Ну, добре. Скоромовку я знаю: «Босий хлопець сіно косить, босий хлопець сіно носить». А тепер сміюся: ха-ха-ха! І тут — о диво! — горщик зашипів, заклекотів, і з нього почала вилітати пара, а потім з’явилася каша — золота, пухка, аж сяє! Скуштувала бабуся Марта ложечку — і одразу очі її стали добрі-добрі. Вона вийшла на подвір’я і замість того, щоб сваритися на курей бабусі Ганни, засміялася: — Які ж вони кумедні, ті кури! Як кульбабки, стрибають по городу! Тут і бабуся Ганна вийшла. Сонько швиденько дав і їй спробувати каші. Бабуся Ганна теж промовила скоромовку: «Летіла лелека лелеченят годувати, летіла і втомилась на березі сісти». Засміялася вона — і її серце відтануло. Подивилися бабусі одна на одну — і раптом зареготали обидві. — Та що ж ми сварилися стільки років? — сказала бабуся Марта. — Кури — вони ж і не знають, де чий город! — А пісні — вони ж для радості! — додала бабуся Ганна. З того дня бабусі стали найкращими подругами. Вони разом пекли пироги, співали пісні і навіть вивчили всі скоромовки, які знав Сонько. А чарівний горщик стояв на поличці і чекав, коли його знову покличуть сміхом. Тільки от Сонько помітив одну хитрість: горщик варить кашу тільки тоді, коли сміються щиро, від душі. А якщо сміх удаваний — горщик мовчить і не клекоче. Так от, діти, запам’ятайте: у світі є чарівні речі. Але найчарівніша з них — це щирий сміх і добре серце. Вони можуть примирити навіть тих, хто сварився сто років!
Щирий сміх і доброта здатні розтопити будь-яку образу і подружити навіть найзапекліших ворогів.