Їжачок Пих і зимове тепло

У глибокому лісі, де дуби сягають неба, а стежки в'ються між кущами запашної малини, жив собі їжачок на ім'я Пих. Він був маленький, колючий, але мав найбільше добре серце в усьому лісі. Одного осіннього ранку Пих прокинувся від того, що його носик замерз. Він визирнув із своєї затишної хатинки під старим дубом і побачив, що листя пожовкло, а трава посріблилася від першого приморозку. — Ой-ой-ой! — фиркнув Пих. — Зима вже близько, а моя хатинка така холодна й порожня! І справді, вдома в їжачка не було нічого, крім старого сухого листя. Він зажурився і пішов блукати лісом, розмірковуючи, як же йому зігрітися. Першим він зустрів білочку Рудохвістку. Вона стрибала з гілки на гілку, збираючи блискучі горішки. — Рудохвістко, — сумно сказав Пих, — у тебе є тепла дуплянка і повна комора. А я не знаю, як зігріти свою хатинку. Білочка замислилась, почухала вухо лапкою, а потім усміхнулась: — Тримай, Пих! Це найгарніший горішок. Коли буде холодно, поклади його біля серця. Він зігріє тебе спогадом про осіннє сонечко. Пих подякував і побіг далі. Незабаром він зустрів старого ведмедя Бурчика, який саме укладався спати в барлозі. — Бурчику, — запитав їжачок, — як ти зігріваєшся взимку? Ведмідь позіхнув і прогудів: — Я вкриваюся з головою, згадую, як дзижчали бджоли над медом, і мені стає тепло. Ось, візьми шматочок запашного меду. Він нагадає тобі про літо. Пих узяв маленький брусочок меду, обережно загорнув у листок і побіг далі. Раптом він почув тихий плач. Це було зайченя Стрибко, яке сиділо під кущем і тремтіло. — Що сталося? — стривожився Пих. — Я загубив свою рукавичку, — схлипнуло зайченя. — Тепер мої лапки мерзнуть! Пих подивився на свої запаси: горішок, мед — і на свої колючки. Він міг би просто піти, але його добре серце стиснулося. Він сів поруч із зайченям, обійняв його своїми лапками, а колючки обережно накрив теплим листям. — Давай разом пошукаємо твою рукавичку! — запропонував він. Вони шукали довго. Заглядали під кожен кущик, за кожну купину. І ось, під старим пеньком, Стрибко радісно пискнув — рукавичка знайшлася! — Дякую тобі, Пих! — закричало зайченя і міцно обняло їжачка. — Ти найкращий друг! Пих відчув, як по його колючках розлилося тепло. Воно було приємніше, ніж від горішка чи меду. Він побіг додому, і дорогою зрозумів, що йому більше не страшна зима. Удома Пих постелив м'який мох, поклав поруч горішок і мед. Але справжнє тепло він відчував у грудях — там, де жила радість від того, що він допоміг другові. Тієї ночі почав падати перший сніг. Він тихо укривав ліс білою ковдрою. А їжачок Пих спав у своїй хатинці й бачив сни про сонячне літо, про дзвінкий струмок і про щасливе зайченя, яке бігало по зеленій галявині. А поруч, під тим самим дубом, лежала маленька рукавичка. Стрибко навмисно залишив її там, щоб їжачок знав: у нього є друг, який ніколи не забуде його доброти. І з того часу, коли в лісі ставало холодно, усі звірі згадували їжачка Пиха. Бо вони знали: справжнє тепло живе не в печі чи в грубці, а в добрих вчинках і щирих серцях.